Сонце тікає,
я ледве встигаю вхопити його за хвіст –
довгий, слизький, він лягає рожево у лінії —
всотується в долоні, сповнені літньої ліні, і
поновлює відстані до невідомих міст.
Грію у пальцях вузол червневий гордіїв.
Втім, може це він мене гріє.
Тут все зазвичай не так –
у світлі вечірньому видно і ольжини лодії,
і рідкісну птаху над темним Дніпром – літак.
А як поночіє, то не залишиться певного –
небо струсне кажанів, синя чайка сваритиме ліхтарі,
груші в пітьму шелестітимуть – ні, ми не ждем його,
сонце саме нас удосвіта знайде на цій горі.
Я їм не вірю.
Між завтра, що не існує, і теплою глиною пам’яті
швидко стаєш невибагливою до хвилин —
наче невчасно знаходиш бутони папороті.
Та бог з ним, із вранішнім сонцем.
Так, бог із ним.
