Вже мені осінь вишиває клени:
Багряним, жовтим, золотим,
А ще так хочеться, щоб вишила зеленим,
Промінням осяйнула голубим.
Я, як природа, прагну втіхи,
Джерельної напитися води,
Каштани падають і падають горіхи,
Воркують тихо дикі голуби.
Осінній вітер ще в дорогу кличе,
Та я не взмозі вже за ним спішить.
Зима з-за обрію настирливо курличе,
Я з осені у зиму іду жить.
Стоїть зима у мене на порозі,
Вже вкрила коси сріблом сивина,
Та не лякають і вітри, й морози,
Лякає те, що знову йде війна.
А що таке війна я добре знаю,
Приходить вона в сни, як наяву,
Тривоги й болі знову відчуваю,
Ну як же зупинити цю війну?..
Довгі дороги вже я подолала,
Та світять мені сонце і зірки.
І повість я свою не дописала,
Хоч вже за обрій котяться роки.
Отож пишу, пишу, як вишиваю,
Свого життя вагомі сторінки,
Дітей і внуків завжди виглядаю,
Джерельно-чисті лагідні струмки.
Живу одна, роздумую, читаю,
Пишу казки, вірші,пісні,
І насолоджуюсь поезією й піснями,
Хоча думки й реалії сумні...
Може й не все я встигну написати,
Війна на Сході душу обпіка...
Та хочу я онукам передати-
Наснагу й велич кожного рядка...
І нехай осінь вишиває клени:
Багряні, жовті, золоті...
Ще будуть ранки свіжі і рожеві,
А ночі й дні спокійні і ясні!..
Чудово! Ніжно від душі!
І нехай осінь вишиває клени:
Багряні, жовті, золоті...
Ще будуть ранки свіжі і рожеві,
А ночі й дні спокійні і ясні!..
і тепло від душі!
Чудово! Ніжно від душі!
