Частина І
Глава 3. Історія одного розчарування
Те, про що я хочу тут коротко розповісти, є історія одного розчарування. Не особисто мого розчарування. Ніколи я не був зачарований радянським ладом і ніколи не сумнівався в тому, що теорія його – неспроможна, а практика сповнена лютої людської кривди. Особисто я ставився до Радянського Союзу без ілюзій і без ворожості, як стороння людина. Але не підлягає сумніву, що основна маса населення Західної України та Білорусії в момент вступу Червоної Армії була сповнена щирої подяки та великих надій. Людині властиво вірити в добру волю будь-якої нової влади, доки їй не доведуть протилежного. Доки людину не вдарять, вона схильна до оптимізму, і навіть після того, як вдарили, вона все ще сподівається, що це було якесь непорозуміння.
Яким чином радянська влада протягом однієї зими перетворила населення зайнятих областей – не розрізняючи класів, народностей і політичної приналежності – на противників, – довідка про це не позбавлена актуального інтересу, оскільки дає уявлення про методи та техніку «совєтизації» взагалі.
Досвід навчив мене, що жодними аргументами та свідченнями не можна переконати людину, яка вважає себе комуністом. Переконати її може лише сама радянська дійсність. Той самий досвід привів мене до переконання, що комунізм полягає не в тому, що людина вбила собі в голову. "Уявний комунізм" у межах демократичного ладу є сума думок чи політична демонстрація, від якої нікому не боляче. Зі ста осіб, які сповідують комунізм, перебуваючи в Парижі чи Римі, і не уявляють собі виразно, як він виглядає насправді, відпало б дев’яносто, якби побачили його в живому вигляді, коли він як ніж врізається в тіло жертви. Залишилися б м'ясники, люди, для яких брутальне насильство є не лише засобом, а й фундаментом суспільного устрою.
Етапи зрадянщення я спостерігав у моєму рідному місті Пінську.
Насамперед з нашого виднокола зникли представники польської адміністрації. Те, що їх прибрали, нікому не заважало, і ніхто не замислювався над їхньою подальшою долею. А тим часом, характерною радянською рисою було те, що їх не просто зняли з постів, їх ліквідували як групу населення. Їх більше не було серед нас зовсім. За ними пішли «осадники». Протягом двадцяти років існування незалежної Польщі уряд парцелював маєтки поміщиків на Східному кордоні й на землі, що звільнилися, садило не місцеве населення, а польських колоністів, здебільшого заслужених солдатів польсько-радянської війни 1920 року, які посилювали етнічний польський елемент у східних округах польської держави. За двадцять років «осадники» зблизилися з місцевим населенням, їх діти говорили місцевою говіркою, і можна було передбачити, що не вони полонізують білорусів, а білоруська мужицька стихія поглине і розчинить їх так само, як дрібну польську шляхту до них.
Місцеві люди не зробили б зла «осадникам», таким самим селянам, як вони. Це приїжджа радянська влада кваліфікувала їх як ворогів і вивезла в умовах, рівносильних вивезенню євреїв органами гестапо. Декілька днів єврейське населення Пінська перебувало під враженнями розправи з «осадниками». Це було глибокої зими, в найлютіші морози. З уст в уста передавали про неопалені вагони, що два дні стояли на станції, про трупи замерзлих дітей, яких матері викидали через віконця замкнутих вагонів. Жах, який викликав цей, у гітлерівському стилі, злочин, був загальним. Майбутнє показало, що ці та подібні заходи, оскільки їхньою метою була «чистка» населення від ненадійних елементів, не наблизили до мети і не були потрібні. Відступ Червоної Армії із зайнятих областей у червні 1941 року, коли почалася війна з німцями, відбувся з вкрай блискавичною швидкістю, попри відсутність «осадників».
За ліквідацією «осадників» пішов систематичний і масовий вивіз вглиб Росії соціально-активних, популярних і керівних людей із сіл. Ліквідації зазнала не лише сільська буржуазія та інтеліґенція чи патріотичний польський елемент, а й усі взагалі люди з авторитетом, білоруси та українці, причому чим популярнішими вони були, тим гірше було для них. Люди ці здебільшого вимерли на радянській півночі. Ось два приклади. Навесні сорок четвертого року я зустрів у таборі на півночі Росії земляка із села, що на околицях Пінська. Людина ця помирала від голодного виснаження. За типом, розмовою, освітою це був селянин, «кресовий» поляк. Він розповів мені, що з ним разом було взято чотирнадцять людей, і тільки двоє ще залишалися живими. Один із «живих» був він сам – напівтруп. Друга зустріч була з українцем, колишнім бургомістром містечка на Поділлі. Людина ця, до арешту шанований адвокат та громадський діяч, отримала вісім років ув'язнення. Петиція на його користь, яку підписали три сотні робітників, сильно зашкодила йому. «Тепер ми бачимо, що ви справді небезпечна людина, – сказали йому, – маєте вплив серед робітників».
Наступний етап настав у Пінську дуже скоро, коли прийшла черга міського єврейського населення. "П'ята колона" місцевих інформаторів допомогла скласти списки "нетрудового елемента". До цього списку потрапили купці, домовласники, адвокати, агенти, крамарі – сотні сімей. Усі ці люди підлягали вигнанню із міста. Їх висилали до маленьких окружних містечок, де ніхто не знав їх і де вони опинялися в становищі бездомних біженців. Звичайно, це було краще, ніж гітлерівські гетто, але тоді люди були далекі від подібних порівнянь і переживали заслання як катастрофу та крах життя. Їм доводилося залишати свої сімейні гнізда, меблі, які через зруйнований транспорт забрати було неможливо, і їхати в невідомість. Сам факт вигнання, приниження та соціальної дискримінації діяв приголомшливо на цих людей. НКВС забирав їх ночами. Я пам'ятаю березневі ночі сорокового року, коли я прокидався і слухав у темряві моторошні звуки: на вулиці плакали, звідкись долинало виття та жіночі голосіння. «Увійшли до сусідів!» – і я уявляв собі сцену нічного вторгнення, озброєних людей, крики, понукання, погрози, двогодинний термін на збори... А вранці в сусідній крамничці, де ще вчора можна було купити сир та олію, – порожньо, вікна зачинені віконницями, двері забиті, як після погрому. У ці ночі, сповнені відлуння і плачу, почало формуватися в мирних пінських жителів почуття обурення і роздратування проти влади, яка чекає на нічну темряву, щоб вломитися в будинки і зруйнувати налагоджене життя.
Наступним кроком був розгром культурних установ, зрадянщення шкіл. Газети, бібліотеки та книгарні закриваються. На їхньому місці будуть створені інші, за стандартним радянським зразком. Ця «екстирпація культури» проводиться грубо механічним чином, ніби вирвали людині здоровий зуб, щоб поставити на його місце штучний. На цьому етапі ми втратили право вчити своїх дітей чогось, крім комунізму, право читати, що нам подобалося, право думати по-своєму та жити по-своєму. Цей процес не був безболісним. Була в Пінську єврейська гімназія «Тарбут» – гордість міста, з великою бібліотекою, сім сотень учнів, цитадель сіонізму, центр єврейської освіти, предмет багаторічної та любовної опіки пінського суспільства. Після приходу більшовиків вчителям було наказано змінити мову викладання на ідиш. Класики єврейської поезії, Бялик та Чернихівський, стали в одну ніч нелегальними авторами, книги на івриті були вилучені з обігу. В ті дні в одному з класів мала місце така сцена. Вчитель звернувся до своїх учнів зі словами: «Діти, сьогодні я востаннє звертаюся до вас на івриті...» – і губи в нього затремтіли. Він розплакався, і разом із ним заплакав увесь клас. Молодь, що навчалася, збурювалась. Тієї зими хлопчики і дівчатка продовжували таємно вчитися забороненій мові, клялися не забути Сіон, не дати відірвати себе від національної культури... Треба пам'ятати, що в Пінську не було такої єврейської родини, яка б не мала у Палестині рідних чи близьких. Звичайно, цей дитячий опір не тривав би довго. Він завмер б сам собою або з роками був б розтоптаний в таборах та засланнях, як будь-яка спроба самостійного національного – і не лише єврейського – руху в радянській країні.
Навесні 1940 року завершився розгром політичних організацій та центрів суспільного життя. Було заарештовано та вивезено керівників «Бунду», у квітні відбулися арешти сіоністів, які отримали по вісім років ув'язнення в таборах. Систематично і нещадно знищувалися всі активні та діяльні елементи, які могли б чинити опір при «перевихованні» мас. Приречене було все здатне до самостійної думки, всі потенційні носії опозиції – мозок і нерви суспільства, які ще вчора не підозрювали, що їх призначення – вступити до м'ясорубки та бути переробленим на радянській кухні у безформне місиво. Єдиний порятунок був у тому, щоб пірнути в масу, бути як усі, не виділятися; але людям, які в минулому були суспільно активні, і це не допомагало: в очах влади вони були затавровані та приречені. Нове радянське суспільство не могло почуватися у безпеці, доки без залишку не будуть викорчувані останні сліди культурного та політичного «життя до вересня 1939 року».
Ця операція проводилася чужими сліпо і бездушно, без ненависті і жалю, за допомогою поліційного апарату НКВС, над суспільством, в якому були живі та творчі традиції, вітальна сила та молода гордість, і яке культурно стояло незмірно вище за тих, хто чинив над ним розправу. Це суспільство, яке в польські часи звикло критично оцінювати кожен крок влади і ніколи не визнавало над собою остаточного авторитету держави, тепер віч-на-віч стояло перед терором і пануванням сили, темної і нерозважливої, яка не розрізняла ніяких відмінностей і знищувала все, що не вміщалося в рамки "Держплану". Кажуть, що ідею не можна заколоти багнетами, а культура не є військовим трофеєм. Ми переконалися в Пінську, що багнети та військове захоплення становлять, принаймні, першу стадію кастрації живого культурного організму. Однак недостатньо було паралізувати масу, політично роззброївши її та позбавивши активних керівників та видатних осіб. Масова людина в цьому випадку має ще дорогу до відступу. Вона відступає у фортецю свого приватного існування. Вона, як равлик, заповзає у свою раковину, замикається в родинному колі та колі сусідів і покладається на матеріальні ресурси, на «запаси» чи залишки з добрих старих часів. Але радянська влада і тут слідує за нею по п'ятах.
У січні 1940 року без попередження був вилучений з обігу польський злотий. До цього він служив легальним і майже єдиним грошовим знаком. У злотих платили робітникам, у злотих тримали свої заощадження селяни та міська дрібнота. Коли в січні злотий вилучали з обігу, максимальна сума, яка підлягала обміну на рублі, була 300 злотих. Потрібно знати, що з осені 1939 року радянський Держбанк запрошував населення зайнятих областей здавати свої заощадження державі, як до того воно робило в Польщі. В січні ці вклади були просто експропрійовані, оскільки вони перевищували суму 300 злотих. Легко собі уявити враження, які ця «геніальна» операція справила на дрібних власників. Сенс цього кроку був у тому, щоб люди, які мали деякі грошові резерви, втратили їх відразу і в багатьох сім'ях не стало грошей на хліб: тобто, іншими словами, ті, хто досі уникав роботи в радянських установах, мали негайно шукати роботу та прийняти те заняття, яке їм пропонував єдиний роботодавець – держава. Маленьку людину поставили навколішки перед державою. Настала негайна та загальна пролетаризація. Зарплата стала єдиним джерелом існування для тих, хто ще вчора покладався на приховані гроші, відкладені резерви, сімейні фонди. Звісно, злотий не відразу знецінився і ще довго продовжував служити нелегальним засобом платежу. Багато хто віддавав перевагу спекуляції та приватним заробіткам, а не радянській службі. Але це була вже тільки піна на поверхні радянського моря, жалюгідні залишки, які підлягали ліквідації.
На початку 1940 року всі ми, крім спекулянтів, із «людей з невизначеними джерелами доходів» перетворилися на радянських службовців. Досі ми знали, що є право на працю. Тепер ми познайомилися із системою примусової праці, із залізним обов'язком праці, який вільно не вибирається, а ярмом лягає на шию. Перехід був поступовим. Нас не відразу примусили до режиму радянської праці. Але ми вже знали, що на нас чекає. Ми знали, що в Радянському Союзі існує прикріплення до місця служби, що самовільна відмова від роботи жорстоко карається, що легше розлучитися з дружиною, ніж кинути роботу, яка тобі не підходить. Розлучення дається за бажанням однієї сторони, а для звільнення з роботи потрібна згода держави. У свідомості багатьох людей таке становище дорівнювало закріпаченню.
Фактичні умови роботи також виявилися несподіванкою для пінчан. Держава – не приватний підприємець, з яким можна не церемонитися та після восьми годин роботи йти додому. Держава потребує поваги до себе. Держава чекає, щоб її нові громадяни показали відданість і запопадливість. Пінчани не звикли працювати понаднормово вечорами, працювати у вихідні дні, а після роботи, замість того, щоб іти додому вечеряти, вирушати на обов'язкові збори, вдавати, що вони в захваті від промов, – і не отримувати в строк зароблених грошей. У всіх витягнулися обличчя. Для більшості було відкриттям, що умови праці та соціального забезпечення в Радянському Союзі гірші, ніж у буржуазній Польщі.
Здавалося б, що краще такої речі, як поліклініка безкоштовної медичної допомоги? Але одночасно лікарів позбавили права приватної практики, а платню їм поклали 300 рублів на місяць за ціни на хліб – 85 копійок за кіло. Пінчани незабаром відчули різницю між платним та безкоштовним лікуванням. Ще гірше було із численними адвокатами, яким заборонили практику. Лише п'ять осіб із молоді, яка не мала в польські часи адвокатських прав, були допущені до юридичної колегії. Для декого це стало трагедією. Все місто гуло про адвоката Б., людину, яка мала талант і покликання юриста, закоханого в свою професію, який плакав у кабінеті радянського начальника, благаючи не ламати йому життя. Йому це не допомогло. Адвокат Б. отримав місце дрібного поштового службовця і через короткий час був вивезений углиб Росії. Його дружина подала владі прохання – відправити її до чоловіка. Через деякий час вивезли і її, але не до чоловіка, а до глухого колгоспу Казахстану, звідки вона написала, що «заздрить Алі». Більше нічого не було в тому листі, але десятки пінчан, які його бачили, знали, що Аля – її сестра, яка померла рік тому.
І поступово первісний ентузіазм став проходити.
В іншому світлі почало бачитися недавнє минуле. Оратор на фабричному мітингу пригадував із пафосом робітникам, як страшно їх експлуатували за польських часів, змушуючи працювати за шістдесят злотих на місяць. Але в цей час радянський оклад був – сто вісімдесят рублів, що дорівнювало не більше ніж тридцяти довоєнним злотим. Матеріальне становище робітників погіршилося різко, і якщо польські оклади були експлуатацією, то що слід було думати про радянські?
В міру того, як почав розсіюватися чад перших тижнів і місяців, неможливо стало також втішати себе думкою, що це лише тимчасове явище перехідного періоду та нормальне життя ще налагодиться. Немає сумнівів, що в радянської Росії умови життя набагато гірші, ніж фактичні умови в зайнятих областях. Про це принесли звістку робітники, які восени тридцять дев’ятого року добровільно виїхали на Донбас та в інші місця. Те, що вони розповіли, коротко зводилося до наступного.
Зустрічали їх на Донбасі урочисто, з промовами та музикою, і не було сумніву, що хотіли їх влаштувати якнайкраще. Однак незабаром з'ясувалося, що заробітку вісім-дванадцять рублів на день не вистачає, щоб прогодуватися, і побутові умови виявилися нестерпними для поляків, які звикли жити і одягатися по-людськи. Робота в шахтах була не під силу для багатьох, хто не мав поняття, куди їх везуть. На легшій роботі заробіток був відповідний – половина. Радянські робітники вміли обходитися без сніданку зранку, без чаю та цукру, без м'яса та жирів. Життя їх проходило в гонитві за шматком хліба. Люди з Польщі до такого життя не були готові. За деякий час вони почали масово кидати роботу. Це великий злочин у Радянському Союзі, але вони були на особливому рахунку. Натовпи «західників» повалили назад, без квитків та коштів на дорогу. В Мінську вони зібралися перед будівлею Міськради та вимагали, щоб їх відправили додому. Дійшло до вуличної демонстрації: натовп ліг на рейки та затримав трамвайний рух. Такі сцени були для радянських людей чимось неймовірним. Радянська влада могла би вчинити з протестантами та втікачами звичайним чином – відправити до концтабору. Але тоді ще не настав час. І їм дали можливість повернутися за кордон, звідки вони прибули, і де в них негайно розв’язалися язики, розповідаючи про побачене.
Не потрібно було їхніх розповідей. Радянські громадяни, потрапляючи в розорені містечка Західної України та Білорусії, були такі щасливі своїм успіхом, що й без розпитувань було зрозуміло, що в них коїться вдома. Те, що нам було верхом руйнування, їм було верхом достатку. Ще можна було дістати на пінському базарі олію та сало за цінами вдесятеро дешевше, ніж у радянській частині України. Ще були приховані в крамарів запаси польських товарів. Потрапити до нас означало одягнутися, наїстися та припасти для дітлахів. Пінчани були спантеличені, дивлячись, як ці люди носили нічну білизну верхнім одягом, спали без простирадла і в їдальні замовляли відразу десять склянок чаю. Чому десять? Дуже просто: за старих часів чаю вистачало на всіх, але тепер треба було «захопити» чай, поки давали. За пів години його вже не було для наївних пінчан, новачків радянського побуту, а поряд сидів чоловік за батареєю чайних склянок, весело посміхався та ще й пригощав знайомих.
Росіяни були обережні й не пускалися у відвертості про своє життя-буття. Але наставала хвилина, коли після місяців сусідського життя радянський квартирант переставав підозріло ставитись до свого господаря і після випивки у нього розв'язувався язик. Тоді ми чули правду, що довго замовчувалася.
«Та чи ви розумієте, як вам добре було? Ви в раю жили! Все у вас було – і страху не було! А ми... – і людина рвала на собі шинель: – ... бачиш, що я ношу? Як ця шинель сіра, так сіре все наше життя!»
І ми вірили, бо наше власне життя стало таким сірим і важким, ніби загнали нас у льох і завалили двері каменем.
З подивом вдивлялися ми в обличчя цього нового життя. В радянських установах царював незбагненний і загальний хаос. Незабаром пінчани навчилися говорити про свою «роботу» з іронією та глузуванням. Коли найбільша в місті сірникова фабрика збільшила кількість робітників з трьохсот до восьмисот, її директора було знято з посади та вислано з Пінська, а замість нього прийнято відразу чотирнадцять інженерів. Оклад директора був великий за польських часів: чотири тисячі злотих на місяць. Чотирнадцять нових інженерів разом, які робили тепер його роботу, коштували державі трохи дешевше, ніж один цей директор, а може й дорожче, але, на превеликий подив, фабрика зупинилася через нестачу сировини. Серед поліських лісів забракло дерева. Для нас прояснився зворотний бік планового господарства в радянській системі: стихійний безлад і розбрід, природна розхлябаність, з якою не було іншого засобу впоратися, крім залізного намордника бюрократичної регламентації.
Стихійний безлад не був випадковістю: він логічно витікав з відсутності особистої зацікавленості, з нелюбові та байдужості до чужої, казенної справи. Справа, яка доручалася людям, не відчувалася ними як своя: вона нехтувала ними, а вони нею. На фабриці процвітали прогули. В кооперативі – безтовар'я, в їдальні – бруд та незатишність, у перукарні – грубе поводження, в майстерні – недбала робота. Щоб боротися з цим, треба було поставити над кожним робітником контроль, а над контролем ще один контроль та НКВС із нагайкою. В цій системі зберегти виробництво можна було лише жорстоким примусом, високою нормою, голодним пайком та загрозою суду за найменше запізнення чи недбалість у роботі. Якби драконівський режим праці був запроваджений у Пінську відразу, половина б населення розбіглася з міста. Нам давали час звикнути, тим більше, що важливішим за місто було село, яке треба було очищати від ворожих елементів і підготувати до введення колгоспів.
Селяни, які чверть століття приходили до кухні моєї матері з молоком та яйцями, не боялися говорити з нею відверто. «Пани двадцять років намагалися з нас зробити поляків, – сказав один із них, – і не вдалося їм. А більшовики з нас за два місяці поляків зробили».
Така декларація в устах поліщука мала особливу виразність. Білоруське селянське населення не любило поляків. До війни в селах серед молоді було чимало «комуністів». Але ніщо: ні національний момент, ні поділ поміщицьких земель, ні школи, ні безплатна медична допомога, – ніщо не могло подолати в глухому білоруському селі антипатії до прибульців. Щоб завоювати довіру Полісся, треба було підійти до нього не бюрократично та концептуально, не з вказівкою та не з вимогою хліба та трудової повинності. Треба було допомогти йому стояти на ногах, нічого не нав'язуючи та поважаючи його самобутність. Але такий підхід не в природі комунізму. Переворот, який вони здійснювали в місті та селі, не був революцією. Революція є завжди скидання гніту та насильства, коли нові творчі сили зносять перепони на своєму шляху й вириваються зсередини на свободу. Більшовики ж принесли із собою тиск зверху, заперечення самовизначення та бюрократичне всевладдя. Селянинові не стало жити легше, але він відчув, що новий начальник – ще небезпечніший і нещадніший, ніж колись. А пінчани серед багатьох парадоксів життя відзначали ось цей: селяни в черзі перед міськими пекарнями – селяни, які приходили до міста купувати хліб, бо його не стало в селі.
Все це було не важливо окремо: тисячі обмежень та позбавлень, відсутність зв’язку із зовнішнім світом, зникнення політичних партій, навіть відсутність сусідів, яких вивезли невідомо куди. Цілком очевидно, що пінчани – ті, яких не вивезли і які, як уміли, продовжували жити в нових умовах, – згодом перехворіли б на своє, й особливо чуже, лихо і навіть відкриття, що в Радянському Союзі люди живуть набагато гірше, ніж у Польщі, згодом втратило б свою гостроту.
Коли я запитую себе, чому через дуже короткий час у моєму місті не залишилося прихильників радянського ладу, чому не залишилося н і к о г о, – крім цілком певної та ясно окресленої групи, яка в масі населення виділялася як острів у морі, – хто не хотів би повернення до становища, яке існувало до війни, то відповідь мені зрозуміла. Не тому, що те довоєнне становище було добре і не потребувало змін. Не тому, що ми не могли мерзнути цілу зиму чи обійтися без білого хліба або були, нарешті, такі відсталі, щоб не розуміти своєї власної користі. В прокламації про приєднання Познані та Лодзі до гітлерівської Німеччини йшлося про «високу честь і безмежне щастя», яке випало на долю колишніх польських міст. «Die hohe Ehre und unermessliches gluck». Це була брехня. Те, що сталося в Пінську і навколо нього у всій Західній Україні та Білорусії, було такою самою брехнею. Хтось затис нам рота і говорив від нашого імені. Хтось увійшов у наш дім і в наше життя, і став у ньому господарювати без нашої згоди. До вересня 1939 року пінчани сперечалися між собою і не могли змовитися з найголовніших питань – але це була їхня внутрішня справа та їхні внутрішні суперечності. Тепер не було суперечок і розбіжностей, бо кожен бачив на власні очі, що в будинку чужі, яких ніхто не кликав і ніхто не хотів – непрохані гості з відмичками та револьверами. З 17 вересня Польща була розірвана двома хижаками, і ми могли віддавати перевагу одному чи іншому, але це не могло бути виправданням загарбанню та насильству. Ми не сперечалися з комуністами та не полемізували ні з ними, ні про них. Ми просто задихалися. І лише той, хто це пережив і знає з власного досвіду, зрозуміє, що це означає, коли люди, які нещодавно не мали спільної мови, об'єднуються в загальному обуренні. Ніщо не могло допомогти окупантам. Селяни не були вдячні за поміщицьку землю, євреї не були вдячні за рівноправність, хворі – за безплатну лікарню, а здорові – за пайки та піст. Всі ці безперечні благодіяння збуджували не подяку, а лише тривогу та побоювання. Ми бачили їх, своїх господарів, і цього нам було достатньо. Хто їм співчував раніше і побував у Росії тепер, повертався збентежений і казав, що був у «санаторії, де його вилікували від хвороби». Ми були одностайні в неприйнятті радянських благодіянь та радянських злодіянь. Все, чого ми хотіли, – це більше не бачити їх, забути про них. На сто людей навряд чи знайшовся б тоді хоча б один, хто міг би відповісти на запитання, що таке демократія, але всі ми, науковці та невчені, розуміли тоді без слів і міркувань різницю між демократією та деспотією. Все, що творилося, відбувалося повз нас і всупереч нам, всупереч нашій волі, нашим почуттям та нашим потребам. І справедливо відчувала на той час найтемніша людина нелюдяність і варварство не лише в змісті, а й у самому методі, в образливому способі підходу до людей і до всього, що ними було створено для себе в тисячолітньому культурному процесі, – як до бур'яну, який виривають не дивлячись.
Поняття «погрому» зазвичай поєднується з уявленням про зовнішню силу. Жодне нормальне суспільство не вчиняє добровільного погрому над собою. Більшовики прийшли в мирну країну, яка, як багато інших чи більше багатьох інших, потребувала соціальних перетворень. Протягом короткого часу вони вчинили в ній тотальний погром. Можна стверджувати, що кількість зла та насильства, людських страждань та горя, яке вони завдали, за короткий час перевищила все, що ця країна зазнала за кілька століть. Рекорд, який вони встановили, був перевершений лише їхніми продовжувачами в 1941 та наступних роках – німцями. Те, що вони зробили, не випливало з потреб країни, а було продиктовано бездушним та звірячим доктринерством. Населення загалом відсахнулося від них. Місцеві люди, які до них приєдналися та допомогли їм утворити апарат влади, були поступово залучені до процесу, з якого вже не могли звільнитися.
Радянський лад може бути нав'язаний кожному народу і кожному суспільству, крім найпримітивнішого, лише силою. Нормальний та природний розвиток життя противиться тоталітарному, монопартійному та маніакальному ладу. Реалізація його неминуче наштовхується на опір, і жодна спроба зломити й викоренити цей опір не може бути доведена до кінця, оскільки опір споконвіку відновлюється спочатку, доки існує вперта і здорова сила життя. Таким чином, терор стає необхідною умовою не лише запровадження, а й подальшого функціонування системи.
***
ID:
930971
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Драматичний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.11.2021 11:28:34
© дата внесення змiн: 20.08.2024 09:44:04
автор: Щєпкін Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
