XI
Вікно торкає молода тополя,
вечірній вітер їй ворушить коси;
а здалека десь чути, як поволі
годинник сумно б’є, немов голосить.
Стоїть тополя – лист їй вітер нищить,
вона лиш гнеться, плаче й нарікає...
Годинник змовк, а у глибокій тиші
лиш чути, як життя десь утікає.
XII
Я знаю – пил я з всесвіту привілля;
я знаю – моря вічності я хвиля,
що буйним вихрем гнана на глибини,
летить, напнеться, розіллється й гине.
Ті хвилі гинуть, наче сон тендітний,
та море знову хвилями вагітне,
шумить – й не згубить жодної краплини;
Тебе я славлю, Боже мій єдиний!
XIII
В вечірній час з плачем ідуть до хати
якісь примари – млисті і неясні.
Ах! Знаю їх, мої то діти власні
гуртом приходять батька проклинати!
Ви мали у піснях моїх зродитись,
але не час, не час, нещасні діти!
Ніколи вам вже сонце не засвітить,
зі світу вам неродженим десь дітись!..
Jerzy Żuławski, Cień: XI- XIII
XI
Przed oknem młoda topola wyrasta,
wietrzyk wieczorny potrząsa jej włosem;
a z dali słychać gdzieś od strony miasta
zegar bijący wolno smętnym głosem —
Biedna topolka! Wiatr jej listki kruszy,
a ona gnie się, płacze i narzeka...
Zegar przedzwonił — i już tylko w głuszy
słychać, jak życie kędyś w dal ucieka.
XII
Wiem, żem jest pyłek w wszechświatów przestworzu;
wiem, żem jest fala na wieczności morzu,
która wzbudzona wichrem na głębinie
wzdyma się, leci, rozpływa i ginie —
Giną te fale, jak sen nikłe, marne,
lecz morze wiecznie nowemi ciężarne
szumi — i żadnej nie traci kropelki;
wiem to — i sławię Cię, o Boże wielki
XIII
Chwilą wieczorną jakieś widma kumnie
z płaczem przychodzą — mgliste i niejasne:
ach! znam je, znam je! to me dzieci własne
przeklinać ojca swego przyszły tłumnie!
Wyście się miały w pieśniach mych narodzić,
ale już nie czas! nie czas, biedne dzieci!
Nigdy wam, nigdy słońce nie zaświeci,
nienarodzonym wam ze świata schodzić!...
