Але в однім ти можеш бути певний, –
Скоріше б я у муках занімів,
Аніж відкрив би твій секрет душевний. 675
Ні, слово честі, я би не посмів
Тебе спинять, кого б ти не любив,
Хоч би й Єлену, братову дружину.
Люби її, обраницю єдину.
На нашу дружбу покладись сповна 680
І розкажи мені усе, як другу,
Хто бід твоїх причина головна;
Без сумніву, усі мої потуги
Тобі не роблять докір чи наругу.
Говорять, що коли прийшла любов, – 685
Нелегко вислизать з її оков.
Відкритість повна, як і недовіра,
Я знаю добре – згубний це порок,
В цих проявах потрібно знати міру,
Та звірити біду – це мудрий крок, 690
Що вбереже тебе від помилок.
Якщо до мене ти довіру маєш,
То розкажи про біль, – якщо бажаєш.
Сказав мудрець:«Самотньому біда, –
Впаде – нема кому подати руку». 695
Та в тебе друг, його рука тверда,
Йому скажи про серця біль і муку;
Не будь, як Ніобея в час розпуки,
Що, скам’янівши, плакала навзрид,
На мармурі від сліз лишивши слід. 700
Ну що ж, хай будуть плач і скарги далі, –
В розмові дружній зменшимо тоді
Твої страждання, смуток і печалі;
І втіху не шукай ти у біді,
Як дурні, що у бідканнях тверді, 705
Котрі, зустрівши горе та досаду,
Не хочуть відшукать для себе раду.
Як кажуть: «Буде втіха бідаку,
Коли побачить іншого в зітханнях».
Нести ми мусим цю печаль гірку, 710
Бо ти і я в любовних пожаданнях.
Сказати правду, я в таких стражданнях,
Що вже біди боятися дарма, –
Для неї місця вільного нема.
О Боже мій, нагнала страх омана, 715
Що я твою улюблену зведу?
Ти ж знаєш добре, хто моя кохана,
Бо все було це в тебе на виду.
Тож знати мусиш істину тверду, –
Якщо я той, кому ти довіряєш, 720
Відрийсь тоді, бо серця біль мій знаєш».
Але Троїл увесь цей час мовчав;
Лежав, неначе був уже в могилі,
Аж тут раптово голову підняв
І обернувсь на слух тієї ж хвилі, 725
Уверх піднявши очі ошалілі,
Та так, що взяв Пандара переляк
І він від того вигляду закляк.
«Отямся!» - крикнув голосом принуки –
Ти що, зваливсь у прірву напівсну? 730
Чи як осел, що чує арфи звуки,
Коли торкне чиясь рука струну, –
Не убагне мелодію ясну,
Його не втопить радості лавина,
Бо він тупий, тому що він – тварина». 735
Пандар словами тими спонукав,
Та від Троїла не почув ні слова,
Бо наміру казати той не мав
Для когось, – хто та пані загадкова.
Бо кажуть: «Завжди палиця готова, 740
Що нею буде битий сам мастак, –
Розумні люди знають, що це так.
Усе, що має дотик до любові,
В секреті мусить бути повсякчас,
Бо все відкрити може зайве слово, – 745
З любов’ю так траплялося не раз;
Тож хитрістю є втеча напоказ
Від того, що людина прагне щиро.
Все це Троїл шептав собі без міри.
Проте, почувши друга гнівний крик 750
«Отямся!», він почав зітхати дивно
І мовив: «Друже, хоч дивлюсь убік,
Та не оглух, тож не кричи надривно;
Я чув твою риторику дослівно,
Та все ж дозволь оплакати біду, – 755
В твоїх примовках втіху не знайду.
Немає ліків від біди моєї,
Хай буде так – я світ цей залишу.
І що для мене приклад Ніобеї?
Забудь старі повчання, я прошу». 760
Пандар промовив: «Ні! Сказать спішу,
Що дурень знайде у сльозах утіху,
А не шукатиме бальзам від лиха.
Тепер я бачу – ти утратив ум.
Скажи, якби я міг побільше знати, 765
Від кого в тебе цей стражденний сум,
Я міг би їй на вушко прошептати
Твій біль (що прагнеш, знічений, сховати),
Й просити ліки для твоїх тривог?»
«О ні, нехай тебе боронить Бог!» 770
«Чому ж? Якщо зробити все надійно,
Немов своє життя на це поклав?»
«О, конче ні, мій брате добродійний».
«А чом же ні?» – «Ти б успіху не мав»
«Ти впевнений?» – «Це так, – Троїл сказав, – 775
І що б ти не робив, не буде згола
Вона з таким невдахою ніколи.
«Гай-гай! – гукнув Пандар – що за дива,
Вважаєш, що твій відчай недаремний?
Що? Може люба пані нежива? 780
О Боже! Звідки взяв ти, що нікчемний?
Лікується цей безум потаємний.
Ти думаєш – для сподівань кінець,
А справи часто ходять навпростець.
Я бачу – терпиш лихо героїчно, 785
Так само Титій в пеклі знемагав,
Чиє нутро птахи терзали вічно, –
Їх грифами у книзі хтось назвав.
Та я знести не можу, щоб страждав
Ти в западні безглуздої зневіри, 790
Що для твоїх страждань немає міри.
У тебе в серці поселився страх,
І злість пуста, і гонор непомірний;
Не дасть зневіра, що в твоїх очах,
Щоб допоміг для тебе друг настирний, 795
Хоч і надасть він довід достовірний.
Отож лежи, – полюбить хоч одна
Абиколи такого барана?
Про смерть твою подумає глузливо
(Чому ти вмер не знатиме вона), – 800
Що ти зі страху дух віддав, можливо,
Бо греками обложена стіна?
Господь! Подяку матимеш сповна!
А місто буде повнитись плітками:
«Невдаху чорт забрав із потрухами». 805
Ти можеш гірко плакать в самоті,
Й любити ту, котра цього не знає,
Даремні будуть мріяння пусті, –
Безвісність й забуття тебе чекає.
Багато хто вже двадцять літ кохає, 810
І ця любов у них, немов свята, –
Ніколи не торкнуть її вуста.
То що? Він має з відчаю страждати,
Чи з острахом чекати свій загин,
Чи вбить себе і більше не кохати? 815
О ні, щоденно бравим буде він,
Щоб міг її любити лиш один,
Служіння їй нести, як нагороду,
І мати неосяжну насолоду».
Троїла зачепили ці слова, 820
Подумав, що який він дурень повний,
В словах Пандара правда є жива,
Себе убивши, згубить шал любовний,
А вчинок буде ниций і гріховний;
Не буде в смерті тій її вина, 825
Не знатиме, що привід – це вона.
Від тих думок він тяжко став зітхати,
І мовив: «Гей! Робити що тоді?»
На що Пандар: «Мені все розказати, –
Хто так тебе тримає у біді; 830
Якщо ж не поможу в твоїй нужді
І скутків не дадуть мої потуги, –
Повісь мене, порізавши на смуги».
Троїл тоді: «Та ці слова, на жаль,
Бог знає, зовсім не поможуть, 835
Бо тяжко вгамувать мою печаль,
Фортуни, знаю, хід мені ворожий,
Ніхто з людей уникнути не може
Її страшного колеса цілком,
Бо вільним грає, грає й кріпаком». 840
Пандар на те: «Фортуну ти картаєш
У гніві, так, відчув це з перших слів.
Фортуна долю всім, хіба не знаєш,
Незмінно визначає з правіків?
Дасть Бог, ти спокій знайдеш з плином днів, 845
Бо радощів її пройдуть щедроти, –
За ними пропадуть також скорботи.
Бо як застрягне колесо на мить,
Вона уже Фортуною не буде.
Тож колесо, коли вперед біжить, 850
Несе Фортуни непостійність всюди, –
Отож вона й про тебе не забуде,
Як буде із тобою йти не раз,
І ще для твого співу буде час.
Чи приймеш ти усе, що я благаю, 855
Спустивши з горя голову сумну?
Тому, хто щиро помогти бажає,
Відкрий спочатку рану кривавну.
До Цербера хоч кинь у глибину,
Хоч навіть будь вона мені сестрою, 860
Була б вже завтра разом із тобою.
Тепер скажи ім’я, що так ховав,
Щоб міг твою я вдовольнити мрію.
Чи знаю я її? Скажи, щоб знав, –
Тоді на успіх матиму надію». 865
І тут Троїл від шоку червоніє,
У венах струменить бентежна кров.
«Ага!– гукнув Пандар, – кінець розмов!».
Зі словом цим почав трясти Троїла:
«Негіднику! Скажи ім’я мені». 870
Та бідний принц вже зовсім став безсилий,
Немов горів в пекельному вогні,
Лиш мовив: «Горе в серця глибині
Таке солодке, – звать його Крессіда».
І від страху зробився, як сновида. 875
Коли почув її ім’я Пандар,
То радісно гукнув: «Мій друже милий,
Юпітером клянусь, найкращий дар
Любов для тебе принести зуміла,
Бо ум її, краса й душевна сила 880
Несуть відраду серцю і очам.
Гадаю, що про гідність знаєш сам.
698 Ніобея (Ніоба) – дочка Тантала і Діони. Мала шість синів і шість дочок. Була близькою подругою Лето. Якось Ніобея запишалася своїми дітьми — Ніобідами — і надумала зрівнятися з Лето, яка мала лише двох дітей (Аполлон і Артеміда). Дочка Тантала стала говорити, що вона більш плодюча, ніж богиня Лето, і та розгнівалася. Роздратована зарозумілістю Ніоби, Лето звернулася до своїх дітей, які своїми стрілами знищили всіх дітей кривдниці.
Після смерті дітей Ніоба прийшла в Сіпіл до свого батька Тантала і там, звернувшись до богів, перетворилася на камінь, з якого вдень і вночі текли сльози.
Лето — дочка титана Кея та Феби, дружина Зевса, мати Аполлона й Артеміди.
786 Титій – велетень. За намагання зґвалтувати Лето, Зевс уразив його блискавкою і скинув в Аїд. Там два грифи терзали печінку (серце) розпластаного Титія.
ID:
965891
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 17.11.2022 21:53:29
© дата внесення змiн: 17.11.2022 21:53:29
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
