Впасти б ранковим туманом на втомлені плечі.
Дзвін щебетання пташиного не розбудив
Сонця допоки, –
Торкатимусь лагідно, тепло
Досвітанкових
Безсонних
Поверхонь
Твоїх.
Заколисати б «не в голос» задавнені болі:
Привидів втрати,
Пекучість уїдливих ран.
Виють сирени звіриним прожерливим воєм.
Небо багряне.
Щільніша молитва.
Туман.
Ген виглядають із мряки верхівками мрії:
Клич переможний, падіння рашмордорських веж,
Погляди рідні світанками сяють і сіють
Роси солоні на попіл вчорашніх пожеж.
Мрією міряю відстань до зустрічі, любий,
Ніби лиш крок у тумани – крізь візії, сни.
Буду чекати і ніжно торкатися буду
Скроні струмочком гарячим із точки роси.
Тепер знатиму, як читати твої вірші та як їх чути. Це дуже красиво. Заспокійливо і гармонійно.
у туманів свої місії
