Сходинка, дві, три. Хух. Нарешті я на тому поверсі. Це ж треба було вдягнути десятисантиметрові саме тоді, коли довелося йти по сходах. Добре, що це якийсь лише енний поверх, а не скай. Хороше кардіо на сьогодні, зрештою як усі останні місяці. Скільки я їх вже не вдягала. Не пам'ятаю. Не важливо. Добре, що спортзал мені в поміч, інакше я б чекала на партері. А чекати я не люблю і не хочу. Не сьогодні, принаймні. Чомусь я зла. Не те, щоб мені набридло все те, що відбувалося останніми місяцями, але просто сам факт того всього. Хоча розумію, що по-іншому ніяк. Зрештою, я задоволена собою, бо той об'єм роботи, котрий вже за спиною, залежувався роками. Думаю, що мій буде радіти не менше. Розумію, що з таким настроєм не можна, але я не вмію видавлювати з себе радість тоді, коли мені ніяк. Як от сьогодні. І, зрештою, я стомилася. Я так рада, що врешті-решт все це добігає до завершення і мені не треба буде повторювати ці дні більше, хіба що лише в пам'яті. Відчуваю себе так як того літа. Ось і двері. Глибоко вдихаю повітря і підношу руку, щоб постукати, затримую в повітрі. Ні, не сьогодні. Я впевнено натискаю ручку дверей і відчиняю. Навпроти мене вікно на всю стіну від стелі до підлоги з виглядом на місто. Зліва стіл, за яким сидить він, схилився, щось записує, говорячи по телефону. Справа м'який диванчик і сервант. На підлозі м'який килим. Кабінет дуже світлий і затишний. Побачив мене, усміхається. Поки він відкладав своє заняття, поправляв свого живота, встаючи з-за столу і розводив руками, щоб мене обійняти, я впевненими кроками підійшла до столу і поставила папку. Він кинув погляд на папку, на секунду спохмурнів, але вмить опанував себе і обійняв мене. Це було мило і чемно. Моя холодність кинула його в легке збентеження.
- Я радий з тобою, нарешті, познайомитися, - він кивнув в сторону дивана, - присідай, почувай себе тут як вдома, - правий кінчик губ розтягнувся, а очі весело заграли.
- Я теж. Дякую.
- Чому ти не зателефонувала, коли під'їжджала? Я б тебе зустрів. Тут ліфт вчора поламався, але в другому крилі є інший..
- Хотіла тебе застати зненацька, - я кинула іскорку пафосу і усміхнулася.
Він саме такий, як я собі уявляла. Скільки років, а ніскілечки не змінюється. Крокує до серванту.
- Будеш каву, чай?
Я сідаю на диван, закидую ногу на ногу, відкладаю збоку клатч:
- Мені..
Він поспіхом кидає погляд на свій годинник на руці і, не дочекавшись моєї відповіді, святково запитує, підморгуючи:
- Після п'ятнадцятої тільки зелений?
Я не стримуюся і мій сміх заливає простір:
- Так. Ти пам'ятаєш такі деталі?
- Гм, - він загадково посміхається, - тут не те, що деталі, тут власне ім'я інколи забуваєш. Ми усі теж були в тонусі останні місяці. Ти собі не уявляєш яка команда була за спиною і ми слідкували, щоб пірати не заважали тобі.
Він подає мені чай і печиво.
- Пірати? Які ще пірати? - я насторожилася і питально глянула на нього.
- Розумієш, може, я не маю тобі це казати, але я завжди був на твоїй стороні. І говорив йому, що не варто такими силами йти. Це ж для тебе випробування. Погодься?
- Я азартна людина, - роблю ковток гарячого ароматного чаю і впевнено киваю так, - продовжуй.
- Ну, власне, він теж це говорив. Але тут не контра, що ти сидиш у кріслі і в будь-який момент можеш натиснути off.
- Ти хочеш сказати, що поки я ходила в спортзал, бачилася з дівчатами і вибирала крісла, мені щось загрожувало?
- Лілія, ти знаєш що я маю на увазі.
- Домашнє?
- Так. Моя мама випікала. Як ти здогадалася?
Я іронічно посміхнулася:
- Подумай.
Він заклав руки за спину і задивився у вікно. Тихе мовчання залило кабінет. Я лише тепер почула як клацає годинник на стіні біля дверей.
Він перевів свій погляд на мене і твердо сказав:
- Він дуже впертий!
- Що ж. Я це давно знаю. Але якби саме не його впертість, ми щойно з тобою б не познайомилися?! - мені не було чим крити його слова, і я сказала перше-ліпше, що прийшло до голови.
- Ти права. Якби там не було, все позаду, - він дістав з шафи досить великий пакет і вручив мені його, - тут все для завтра.
Я прочитала напис на ньому і мало не знепритомніла. Він присів біля мене на диванчику, відсуваючи мій клатч і запитально заглянув в очі:
- Ти готова?
Я гублюся, коли мені задають такі запитання. Який взагалі сенс в таких запитаннях? Що я маю відповісти?
Я зробила крайній ковток чаю, відклала чашку на столик біля дивана, кинула погляд на папку на столі і відповіла:
- Знаєш, я маю вже йти. Може, мені треба ще подумати над твоїм питанням, - я саркастично усміхнулася до нього, взяла клатч і почала крокувати до дверей.
Він знову кинув погляд на свій годинник:
- В тебе ще більше доби. Я заїду по тебе завтра за годину і проведу туди особисто.
Я повернулася до нього, щоб глянути в очі, але він не дав мені сказати, лише впевнено кивнув і розвів руками:
- Такі правила.
- Дякую за чай і печиво. Було смачно. І мамі передай, - моя рука вже лягла на ручку дверей, коли він кинувся до свого столу і поспіхом почав щось шукати в шухляді.
- Почекай, секунду! Я мало не забув. - він витягнув стопку документів, - він просив мене передати тобі ось.
Я глянула на них:
- Залиш їх собі.
Хотів ще запитати чи не підвезти зараз, але за нею вже зачинилися двері.
Сідаючи у своє крісло, він полегшено зітхнув, розпускаючи пояс. Відкинувся на спинку крісла.
- А він ще пуп'янок проти неї, - промовив сам до себе вголос.
ID:
994331
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.09.2023 17:20:24
© дата внесення змiн: 14.11.2023 11:50:43
автор: Окса555
Вкажіть причину вашої скарги
|
