вона наливає вино і здіймає келих:
«облівіон літа! і вето на спечні сни!
прийми, що твої перегріті на сонці скелі
покриються в кригу. тож краще сама згаси.
прийми мої зливи, тумани, журні обличчя,
кусючі шарфи, темні парки і злобу днів,
старий DVD, хлюп калюж, листопад, як звичай,
що спогад щемлячий з дитинства в тобі збудив.
прийми всі вітри, що зʼїдають тобі запʼястки,
що рвучко пронизують, роблячи стан нагим.
прийми мою суть в глибині, споглядай не пласко:
без осені — літо б не мало для вас ваги…»
вино розливається в колір її волосся,
ступаю з бокалом на сонний уже ландшафт,
крізь сівер і грози, закохана палко в осінь.
ми випʼєм за неї і всіх, хто у ній лишавсь.
