|
Наш ведмедик звався Босик, бо любив ходити босий. Встав сьогодні спозаранку, і зробив мерщій зарядку, позіхнув і потягнувся, і, як завжди, він не взувся. Пішов босий по росі, бо так ходять друзі всі. Сонечко гріло, посміхалось, дружелюбно привіталось:
– Добрий ранок, ведмежатку. Куди йдеш без мами й татка? –
– Тато мій на полюванні, мама одяг пере в ванні. Нема часу почекати, бо я хочу мандрувати – відповів йому ведмедик – а ще дуже пахне медом. Як же можу я сидіти? Медом пахнуть усі квіти. Де сховався отой мед? Мушу я його знайти. Може знаєш, друже, ти? –
Сонечко йому відповідає:
– Босику, те кожен знає. Глянь, он бджілки з квіточки на квіточку перелітають, ретельно нектар збирають, і летять чимдуж додому. З нектару мед вони готують й діточок своїх годують, а що лишиться дарують діткам і звіряткам трішки, – так сонечко ведмедика навчало, і все більше пригрівало.
Ходив, шукав і не знайшов, так до обіду день пройшов. Сів на пень і зажурився: меду не знайшов, а добряче вже стомився. Думав, думав і згадав, як то брат йому казав. Сяду й я отут, на пні, бджілки самі покажуть дорогу мені. Буду бігти я за ними й прибіжу до їх хатини. Мед, в коморі там, знайду, мені на радість! Ну, – вже іду. Та на серці щось, ніби, зашкрябало. Згадав, як бабуся колись повчала його, що коли ти відчуваєш, що в грудях у тебе, наче щось шкрябає, то не добре ти те робиш. То совість, попереджає: не роби зла нікому. Та Босик не послухав своєї совісті, махнув байдуже лапою і пробурмотів собі під ніс: Нехай дурно не літають, а краще мед собі збирають.
Так ведмідь робив щодня. Знала вже його уся бджолина рідня. Їхні гнізда руйнував і весь мед він забирав.
Важко було бджолам у ті дні, не однім, а всій рідні.
Завжди, як бджілку бачив, слідом біг, і знаходив бджолиний дім, але не вигріб і не з’їв. Бо того дня чекала на злодія уся рідня. Коли ведмідь почав весело копати, ну а рій давай кусати: хто за вуха, а хто в ніс, хто у губи, а хто – в хвіст. Заревів ведмедик Босик: прилетіли ще і оси, бо і їм робив він лихо. Плакав злодій і втікав, а куди – і сам не знав. Ну а рій – за ним: кусав, кусав, кусав! Ой, яка ж бо то біда! Нарешті, он ставок, вода! Із розгону в воду – бух! Чуть не випустив свій дух. Жах і біль, і страх напав великий.
Довго там в ставку сидів, дикий біль ведмідь терпів. Весь опух, не бачать очі, і водою не помочить, бо лапи, наче б ті, колоди. Всюди, все його болить. Плаче він, і вже кричить:
– Де ж той лікар Айболить? –
Жабка сіла на листок і подала голосок:
Потерпи до завтра, друже, Айболить – далеко дуже. Ось іде сімейний лікар, дуже добрий і відомий. В нього завжди добрі ліки, голки гострі, шприц великий – все за раз тобі уколе і не буде більше болю. Мудрий лікар той, лелека, у шприц ліки набирає й окуляри поправляє, а ведмедик наш заплакав:
Ганьба, соромно, признаюсь, що уколів я боюсь! – йому лікар відказав:
Як би, друже, сором мав, то соромився б завжди, не чинив би ти біди. А тепер в воді сиди, і нікуди не ходи. Нехай опух весь пройде. Рій пішов – не нападе. Ти не бійся, закрий рот – мирний, добрий тут народ. –
Ведмідь плакав і ричав, маму кликав і кричав: «Що то буде вже мені? Голова моя, як дві?» І не бачив він нічого – все покусано у нього – рій поставив скрізь печаті. Буде довго пам’ятати. І почув він голос з неба:
«А тепер ти будеш знати, що то треба вибирати, чи любити й допомагати, чи творити біль і зло, і слабших себе ображати. Що ти робиш, те і сієш – неодмінно будеш жати: за все зло – відповідати! Ось, дивися і навчайся, не барися, а зізнайся, у всіх злих ділах покайся. Поглянь, рибка хвостиком тріпоче, навкруг тебе жабка стрибає, бризки на тебе направляють, щоб змочити твоє тіло, аби дуже не боліло. Дивись, зайчик по воді б’є ніжками, обливає тебе бризками, а чапля над тобою крильми махає, вітер тобі посилає, і від пекучого сонця закриває».
Я не бачу нічого, але прости мене, Ісусе, бо це Ти любиш і жалуєш усіх. Прости мене, що я був злодій і бандит, крав їх мед і руйнував домівки маленьких трудівниць, і тепер вони можуть загинути зимою від голоду, бо я поїв усі їхні запаси на зиму. Прости мене, я більше так не буду робити. Навчи мене, як я можу виправити свою провину, – тепер він, дійсно засоромився. –
Ісус поклав свою руку на його голову, і вона одразу набула нормальних розмірів, і очі його відкрилися. Ведмедик побачив усіх пташечок, тваринок, які, зі всіх сил старалися утамувати його біль. Він розчулився і заплакав. Крізь сльози промовив:
Дякую Тобі, Ісусе. Правду казала мені моя бабуся, що ти любиш усіх, і мене любиш. Тепер я розкажу всім звіряткам, що Ти зцілив мене, і дав мені нове серце. Тепер і я зможу всіх любити і всім допомагати. Я нікому і ніколи не чинитиму бід. Не буду красти в бджілок мед, а буду ягідки збирати, буду з усіма товаришувати, буду жити в дружбі й мирі, і добро усім творити, ще й багато друзів мати, і усім допомагати.
ID:
996611
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.10.2023 00:24:14
© дата внесення змiн: 21.10.2023 00:28:30
автор: Тріумф
Вкажіть причину вашої скарги
|
