А він лежав, немов оте дитя,
Покинуте, налякане, забуте.
І промайнуло кадрами життя
Перед очима радість, біль і смуток.
Обличчя мами, руки стомлені її,
Дитинство мирне - в серці защемило,
Юнацькі в пам'яті сплили роки,
Кохання перше - душу аж зігріло.
Ось він студент - біжить на пари,
А після - друзі, справи, спорт.
А ось - освідчення коханій,
І той смачний весільний торт.
Сім'я, робота, народився
Їх перший син - продовжив рід.
А потім донечка з'явилась -
На руки взяв - оце так зліт!
Та раптом ковід увірвався
В його розмірене життя.
Складний момент - з батьком прощався
Так. Стала меншою сім'я.
Тоді здавалось, що найбільша
Біда - то втратити батьків.
Та зрозумів, що помилився -
Війна постукала у дім.
Замість костюма піксель носе
І берці його ноги труть.
І знов зима міняє осінь,
Дні. Місяці. Роки ідуть.
І гинуть, гинуть побратими
У нього прямо на очах.
Поранення. Втрачає сили.
Біль. Відчай. Крововтрата. Страх.
А далі... Далі порожнеча,
Мов прірва...Темрява і крик.
А як же там його малеча?
Без тата буде... Знову стих.
Прийшов до тями, щось шепоче.
Уколи робить медсестра.
Як важко розкривати очі.
І сильний біль. Болить нога.
Він до ноги - а ног немає ...
Не може бути, так болить.
Жахливий відчай обіймає.
І що тепер? Як далі жить?
А він лежав немов оте дитя,
Лежав і плакав тихо, не помітно
Іще одне скалічене життя,
А що війна? Кінця не видно...
