Колись давно , ще за часів Наполеона ,
Один банкір , подумавши , сказав ,
Що світом володіє та персона ,
Котра всім відає і навкруги все зна .
То ж кожен , хто наслідує цю думку
Із того часу й до останніх днів ,
Уміло й хитро , мов заклятенним чаклунством ,
Плоди збирає зі своїх засіяних полів .
Чому ж не зрозуміло більшість люду ,
Котрим ніхто історій цих не розповість ,
Шляху шукає , що би завжди і усюди
Сказати "мене просто не грузіть" ?
Навіщо ? - В світі тоді існувати ?
Навіщо ? - Воду пити й відчувать траву ?
Себе замкнувши у незримі грати ,
У оболонку матеряльну та земну ;
Чому не хочеш ти юначе сильний
І ти красива жінко молода ,
Життям хоча б своїм вправляти вільно ,
Знання ж бо й мислення - це дар а не біда .
Навіщо позбавляти себе личення людського ,
Оскільки в тому і різниця наша золота ,
Що просто ходять в світ й назад до дому ,
Тварини , або ті хто ними став .
Неволя наша - це ціна за спокій й безтурботність
Кожного з тих , хто не схотів розкрити собі шлях ,
Можливо й правду кажуть , що якась народність
Людей тримає в планах обеззброїти в бездумних бідолах .
Тому що той , хто себе в рабство втішне
Чужих думок , веде в надії на добро ,
Себе вважаючи від інших розумнішим -
Вбиває сам своє ітак слабке ядро .
Куди ж це заведе нас у кінці усього ?
Жувать траву ? На чотирьох знов бігати ногах ?
Невже тоді не лишиться нікого ,
Хто б , споглядавши цей суцільний жах ,
Сказав би , що не думав про таке ніколи ,
Що так нищівно всьому прийде крах
Не всупереч бажанню й прагненню людському ,
Причина ж бо в самих людських думках .
