Дівчина із білими віями самотньо походжає вузькою алеєю тихого вечірнього міста. Вона прямує туди, де здавалось би вчора їй подарували життя - вдруге. Дівчина походжає на пальцях, ледь торкаючись землі, боячись відлякати теплі спогади. Так добре, затишно, ніби одна посеред натовпу чорних дерев - біла. Бо має білі вії.
Руде волосся грається із сонцем в ще непридуману ніким гру, губи наспівують щось із 90-х французького мотиву. Відчувається щось романтичне, легке, тепле. Бракує лише гри скрипки - тонкої, примхливої, що заповнювала б секунді порожнечі між спогадів. Але загалом дівчина з білими віями щаслива. Вона летить, забуваючи про існування земної поверхні. Її бліде обличчя та вуста із білими цятками зливаються в одну пляму, що ледь змінює свої контури від легкого подуву вітру. Тріпочуть білі вії, розповідають одна одній про вчорашній вечір, який , мов перший схід сонця, запам'ятається на все життя, вляжеться в пам'ять мов величезне каміння , і вже ніщо не зрушить його з місця. Отак має бути завжди.
А поки дівчина із білими віями щаслива. І хтозна, чи буде це щастя тривати довго. Бо насправді її алея - це лікарняний довгий коридор, її чорні дерева - це двері, напівпрочинені, що ведуть назустріч іншим хворим. А вона - з білими віями - проходить повз них й усміхається. Стомлена, бліда - спить. Лише білі вії дають знати, що вчора дівчині врятували життя, і зараз вона блукає десь , не наважуючись відкрити очі і ще раз глянути на світ.
Дівчина із білими віями щаслива. Вдруге.