молитвенно ми йшли вулицею не тримаючись за руки як
в тих сопляво-сльозливих фільмах. ми жили
без банальщини, стереотипи для нас не
існували. хіба декілька..
ми як і всі фіранили
власні і вривали очима чужі вікна, як і всі нестримно кохались в той
час як гриміла революція, ми
стовпами
ходили вулицями
і
недбало озирались, боячись що
хтось вирве наше
щастя, розіб'є його, розпаплюжить його на мільйони крихітних щастець, які люди
знавіснілими очима почнуть
вситати прямо
з наший ще не-скам'янівших-мертвих-холодних-душ,
ми йшли до пабу, а там як завжди буяла зовсім не расистська гульба,
всі там були,
пили скотч і ром,
такі незвичні
як для цього завідєнія речі.
та безліч речей ми робили окремо..і голо.
я любила залишати на дні чайника записки
чомусь саме там.
багато води і моїх думок поповзли
до каналізації доки ти второпав
чому у твоєї кави такий дивний смак,
а ті думки і справді були вартими, вартими
твоєї уваги, твого погляду.
подиху.
пам'ятатаю, як у школі навчали "ви далжни імєть распісаніє
сваєво дня" і кревно тримались цієї настанови:
-сніданок = палюча брехня
-обід = мовчазна елегія
-підвечірок = мордобій, опісля зализування ран(в усіх сенсах)
-вечеря = 18+
знати і очікувати смерти не так вже й погано
тонкі, наївні мотиви разючими темпами розпістерлись містом
тому
чекати лишалось не боляче. тим паче ми разом..
