Усеньку ніч торохкали горіхи,
Серцями розбиваючись об дах.
Солодкий плід любовної утіхи
Медвяно-терпко танув на вустах.
Жовтнева ніч гойдалася на гіллі,
Сховавши світло в пазуху пітьми.
І тільки пси, зозла́, осатанілі,
Губили гавкіт попід ворітьми.
Зійшлись докупи тисячі запитань -
На жодне з них ніхто не відповів.
А суть була в конфлікті різночитань:
Хто, де, і з ким, минулу ніч провів.
Були слова і ниці і жорстокі,
Була надія - вкотре зійде з рук!
А до любові п"ять нестерпних кроків...
І ненависть, як зцілення від мук.
Сховала ніч цілунки і розплату,
Пекельні муки і солодкий гріх,
Зібрала все і кинула під хату,
Де плакав від самотності горіх.
А вже на ранок вітер сльози витер
І все було, як завше восени.
Лиш десь удвох поет і композитор
Складали пісню нової весни!
Дощ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Цілком поділяю Вашу думку, проте в даному випадку
саме ненависть зберегла рівновагу. Вона допомогла оцінити ситуацію з протилежного боку.
Засліплення - було. Кохання - мабуть, ні!