Сьогодні зрозумів, що мій тягар як кара,
Тягар життя, розкаяття, звичного життя,
Немов би Десь, Колись відмовився від Дару
І Там я замість нього вибрав прокляття,
Які мене мов гострі кігті/ножі ріжуть,
Немов орлиний клекіт рве мені печінку,
І мов об'їдені кістки мої біліють,
Але я живу та йду по полю вчинків.
З тобою у мене все так переплилося,
Що остаточно знаю я лише єдине:
Якщо з тобою нам дійсно щось і вдалося,
То тільки підірватися нам на міні,
І уверх злетіти серцем немов в спокуту,
І впасти думкою в спомин, немов забутий,
І розтрощити все, що контролює серце,
В жорнах якого, здається, Щось змелиться.
Коли ж просипиться незвичне борошно,
То хіба надію маємо хліб місити?
Сумую часто. Мені часто моторошно.
І в цьому житті за тебе хтось буде мстити?
27.01.1992
К.
КВ-1
