Я несла тобі у долонях маленький свій світ.
Щовечора розкладала його на полицях твоєї кімнати.
А ти стелив між нами високий колючий дріт,
А я ж перейти не могла і не вміла літати.
Я віддала його, ти повернув дрібнесенкий пазл:
Ось неба шматочок, а ось море синє-пресинє.
У світі моєму були діамант, рубін і топаз:
Ти забрав усе цінне – залишив руїни.
І для всіх то загадка, мені ж непідвладна теж:
Звідки? Ну звідки я така взЯлася?
Наївність моя… немає їй просто меж:
Хороше побачила і вперто затЯлася.
Мій світ пограбовано, спалено, втрачено.
Неначе пройшла монгольська навала,
Та ти не хвилюйся, тобі все пробачено:
Я ж бо сама його тобі дарувала.
Можливо дурість зробила десь і колись…
Та навіщо про те тепер шкодувати?
Не перелітатиму дріт. Я навчилась летіти у вись.
Я навчилась, шкода, що ти не навчився літати.
