Зірки знайшли притулок в хмарах.
А місяць десь пірнув в пітьму.
Повільно хмари, як отари,
Несли в собі якусь суму.
Вони від снігу обважніли.
Нести його вже не могли.
Останні кинули вже сили...
Вже не хотіли... Підвели.
Здогнав їх вітер- розкуйовдив.
Посипав сніг, як з рукава.
Для чого ж він їх потривожив?
Хіба себе так забавля?
А я іду. Січе в обличчя.
Змішались сльози, мокрий сніг.
А я не можу все змириться:
"Ну як ти міг? Ну як ти міг?"
Пройшло чимало уже часу...
Надворі знову пада сніг.
Я чую кроки час від часу...
Та моя відповідь вже - сміх..
... гарно подали історію, емоційно ... спочатку показали красу, радість ... потім сум, печаль ... втрачені надії та мрії ... дуже мене вразило ... хоч моя думка, щодо сміху - це не знаходження сил для життя, а це сміх крізь скриті сльози, що набагато пекучіше та болючіше
Н-А-Д-І-Я відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Колю, що можеш так глибоко все відчувати...
Дякую тобі!!
Стільки смутку...Та все ж сміх у фіналі наштовхує читача на думку, що ЛГ знайшла у собі сили пережити цю душевну трагедію. Малесенька поправочка:"розкуйовдив" - від слова "куйовдити".
Н-А-Д-І-Я відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
"Ну як ти міг? Ну як ти міг?"- часто,немає відповіді на такі запитання...лиш час,начебто,затирає біль...і вже потім - спогади,посмішка...та той колишній смуток...Чуттєво,Надюш,написано! http://www.tochkagif.ru/_ph/33/2/937939175.gif
Н-А-Д-І-Я відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00