Сплела вінок із старого кохання,
Волошки сині,маки,дивоцвіт.
І доплела невидиме бажання,
Що проростало так багато літ.
Там повплітала щирі поцілунки,
Його обійми,ніжність і весну.
Запакувала кращі подарунки,
І розплела предовгую косу.
На роздоріжжі милого чекала,
В сорочці білій,довгій до землі.
Покличе заміж?Та вона не знала,
Що іі зрадив.Рученьки моі!
Хіба хто більше вас його ще пестив?
Хіба хтось більше буде ще любить?
А він іі так просто обезчестив,
І лишив бідну в світі саму жить.
Колише жінка зраджена дитину,
Із руж червоних хусточка стара.
А вітер хилить стару черемшину.
І випиває чарку снів до дна.
Такий початок був!... Життя!.. Сумно.
А може ще діждеться в роздоріжжі?
Бува у світі ще і не таке.
Почує руки ті одненькі, ніжні,
Залишиться позаду все гірке!
Відочка Вансель відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
)
надзвичайно гарно
