Сиділа ніч,тримала сон в руках.
Вимінювала на твої цілунки.
Гойдалася у стомлених думках,
Спідниця як в циганочки-чаклунки.
Із ким вона фліртує?Це ж бо ти!
Її цілуєш,горнеш до серденька?
-До мене вже коханий не ходи!
І не така вже ніченька старенька!
-Сваритися з тобою? Ти пробач,
До ніченьки мене ти вже ревнуєш?
Сядь,поцілую милая,не плач.
Невже моїх ти слів зовсім не чуєш?
І посварила ніченька вже нас.
Я довго плачу,та хіба так треба?
Марную просто дорогий я час.
А ця любов у нас ще вище неба.
Розсіяла той сон в чужих полях,
А він не виріс-зорі притрусили.
І ходить ніч чаклункою по днях,
А ми її до себе запросили.
Хай вже поспить,бо втомлена така.
І думає,що нас знов посварила.
У мене ти,і в тебе я одна,
А ніч лише у гості приходила.
Як міг хтось тебе розлюбити! Ти ж втілення самої любові. Твоє серце плаче і я з ним. Нехай вже якнайскорше прилине до тебе той, який вповності зрозуміє тебе і покахає назавжди!
Відочка Вансель відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
