Я йду вулицями голого міста. Зіницями по асфальту, в повітрі, по стінах, обшарпаних вітках дерев. Що ти скажеш мені, зогниле місто? Брущадкою, розбитим асфальтом, сміттям на бардюрах.Скажи меня будь-що.Шепотом вітру. Я люблю тебе божевільне місто. Кохаю тебе зорями на тротуарах. Не мовчи до мене моє житєйське море. Хвилями, солоним подихом поглинай. В тобі я бачу себе. Зоряне, омріяне, зогниле, камінне місто. Божевільних письменників. Нетерплячих дітей розпусти. Самогубців і голубів.По-гли-най.Вічне моє щастя.Моя прихіть. Моя забаганка. Моє все. Ти поглинаєш мене долонями доверху. Горілиць.Сизим голубом, моє єдине кохане, столітнє, таке жадане, отримане. В тобі я розчиняюся на молекули, на зорі які не видно в небі. На шалені, крикливі думки в моїй голові. Ти стільки віддаєш, забираючи мене повністю. Моє таємне і нічне. Ти чуєш мої сповіді, тихими нічними сподіванками, бачиш мої очі, сховані у волоссі.О, це безсоромне волосся. Забирає мене у тебе. Аби я могла, я б закутала в нього весь світ. Та не тебе моє місто.Не тебе
