Тіло, загорнуте в мармур
Пахне криками чайок
І вітром
Ранковим холодом вересня
У вересні море стихає.
Пожадливо, тихо
дивиться небу у вічі.
«Ти ще там?»
Так високо.
Голосу моря не чутно.
«Ти ще там?»
Із відчаєм в темних легенях.
«Ти ще там?!»
І майже кричить, розгортаючи хвилі-сувої
Верещить, шаленіє,
Сталевими кігтями
ще трохи!
ще трохи!
дістати!
роздерти на шмаття!
Ще трохи!
Ще трохи!
Роздерти!
Якщо буде кров,
то ти там!
Дістати!
ще трохи!
«Я ще там».
Розчинений в голосі спокій.
І море стихає.
Ховає скривавлені
руки.
Заплющує втомлені очі.
«Ти там».
Тихіше ніж голос піщинки
під гребенем хвилі.
А жінка сміється.
Її стегна
Біліші від піни морської
Солоні, холодні та вічні.
Дозволить торкнутись до себе
і далі сміється.
Немовби важке щось, незграбне
земне
залишилось у доторках моїх.
Море
цілувало ніжніше
Пестило, мовби востаннє,
Божеволіло разом із нею!
Відходжу.
Шепочу.
«Ти там?»
Лежиш на піску
І заледве
здіймаються груди.
Ти знову – мовчання.
Твоє тіло загорнуте в мармур.
