Будувала мости, а виходили тіні ілюзій…
Той, що поряд тепер, десь за кладкою в хаті живе,
За тиночком своїм. Ми сусіди. А іноді – друзі,
Коли буря зненацька на кладці перила порве…
Мій коханий… Там міст нетривкий. Віртуальний.
Телефонний, мобільний. Миттєвий. Незримий. Німий.
І зв`язок той давно уже пара-нормальний,
Та й коханий давно уже, правда, не мій…
До батьків в небеса уночі прокладала дорогу
Серед хмар і небесного світла, де спокій густий…
Почекайте, хороші. Моліться за нас у тривозі,
Ще не час нам дорогами смутку іти…
У минуле, буває, прошкую калиновим мостом,
Коли туга на серці вогнену поставить печать.
Коли встелить туман одинокий, маленький мій острів…
Трохи сонця узяти, щоб віру свою не втрачать.
Острови, острови… Піднімися, засяй, моя віра!
І промінням ясним всі тумани в душі освіти!
Хай кохання моє, моє слово та усмішка щира
До людей, до коханих із райдуг проложать мости!
Той хрест, що там доля вготувала маємо ревно нести. 
