Ти знаєш мене довго. Кілька митей, днів, років, декілька десятків літ¸ кілька життів підряд. Це настільки давно, що нотки твого голосу встигли переплестися з тональністю моєї душі і створити ту неповторну мелодію яку всі називають індивідуальністю. Колись ти боявся, що я пропаду, тепер ти турбуєшся, щоб я не повернулась. Серед потоків чужої енергії, нових облич та об’єктивних і не дуже захоплень я завжди пам’ятаю про тебе. Виловлюю серцем, як рибалка виловлює своїми сітями рибу, твою інтонацію і щаслива з того, що таке ще досі можливе.
Ти віриш? Я і досі вловлюю твій запах серед інших. Він був не таким, що мені подобався, він був тим, який мені давав наснаги. Я сумую за тобою. Та гризе та думка, що я часто помиляюсь в ставленні людей до себе.
Іноді просто потрібно винести інформацію за рамки себе, викинути думки на папір, аби не думати стільки. Зараз душа переповнена, перенасичена тобою. Замість легкості третьої сюїти Баха, віддає Прелюдія і фуга №2 до мінор.
Це ти мене навчив мислити не думками, а музикою, вклав в мене бачення світу через дотики та емоції. Ти навчав читати по очах та не думати про минуле. Лише ти казав, що час не має ніякого значення бо його не існує. І ти був правий. Ми поза часом, ми поза простором. Ми всюди і ніде. Точніше саме формулювання «ми…» бо «нас» так ніколи і не було, були лише спогади про «нас» в інших життях. Це не вкладалось в рамки, це не входить в категорії понять і це геніально. Що може бути геніальнішим за відсутність всього. Лише це відсутність може породити хоть що-небудь.
Ти завжди був, є і будеш тут . В моїй душі, в серці. Ти будеш тим хто дарував першопричини, тим хто сформував. Автором, вчителем, найпершою в світі Людиною, жертвою та жертовником водночас. Дякую за те що було. А ще більша подяка, за те чого не було. За ті лакуни, які я заповнювала самостійно, за ті почуття, яких не дав ти, аби я не втратила Свого Життя. Твоя віра в Людину породила саму Людину. Твоя віра в мене створила Мене. Ти той хто дав мені інструменти. Просто бережи себе.́