25.09.2013* 17:40
Червень 1990 року.
Як до моїх рук потрапила "Коза" (так називали газету "Комсомольское знамя") зараз не можу пригадати. Здається, що мені її дав почитати Юрій Косенко, в архітектурній майстерні якого в КІБІ я працював погодинно. В тій газеті писалося про те, що при ній є служба психологічної допомоги і наводився телефон і назва служби: "Телефон довіри". Подзвонив туди і потрапив на Бурау, яка вела цю рубрику. Послухавши трохи мою мляву та скуйовджену мову, вона сказала: "Ні-ні! Це вам треба подзвонити по цьому ж телефону в середу з 18:00 до 20:00 і вас вислухає наш психотерапевт Владислав Михайлович Дорошенко, який дійсно допомагає таким як ви".
Подзвонив. Трубку взяв Владислав Михайлович, трохи послухав мене і сказав, що зараз він дуже зайнятий, але ладний зустрітися зі мною завтра, що він спеціально приїде заради цього до Києва, бо живе під Києвом. Домовилися зустрітися напроти метро "Університет" о 10:00, на лавці алеї. "Ви мене зразу пізнаєте - у мене борідка як у апостола, та ви не турбуйтесь: я вас пізнаю".
Дома знову скандал, ніч я майже не спав і приїхав на зустріч в стані майже повного психологічного розносу. В призначений час Владислав не з'явився, не було його і в 10:30 та 11:30. У мене вже не було сил бігати по асфальту і я впав на лавку майже у стані безтями.
Раптом до мене підійшла красива молода жінка:
- Вибачте, ви є Віктор Матвійович?
- Так! - я вскочив як ошпарений у здивуванні.
- Мені подзвонив тільки що на роботу мій чоловік, Владислав, з яким ви повинні зустрітися. Він попросив, щоб я вас заспокоїла, бо, як він сказав, ви зараз у страшному психологічному стані, і щоб ви вибачили його - на електричці була аварія і тому він затримується.
І я розридався. Я не соромився цєї жінки, яка лагідно говорила зі мною, бо був приголомшений тим, що усвідомив: за декілька років зі мною вперше людина, до того ж - незнайома людина, лагідно, доброзичливо і навіть заспокійливо розмовляє.
Вона сказала:
- Я відведу вас на вокзал, він повинен вже чекати вас на нашій станції. Ми живемо в Боярці. Сідайте у першій вагон.
Тепер усвідомлюю, що той момент Вищі Сили вперше проявилися стосовно мене.
Коли я приїхав на станцію, то дійсно ми зразу пізнали один одного. Владислав виявився молодшим за мене. Врівноважений, уважний і дбайливий. Зовнішність дійсно апостольська.
- Не треба нічого говорити зараз. Добре? От прийдемо до мене...
І він привів мене на квартиру своєї матері, яка нещодавно померла. Так сталося, що я майже нічого не говорив про себе, тільки те, що у мене знову сім'я руйнується, що я втрачаю сина, що не знаю що відбувається зі мною. Першу частину мого бурмотання він нібито і не слухав, а на другій зосередився. А потім почав розповідати про себе. І я із здивуванням поступово відійшов від свого стану та занурився у його розповідь.
Переді мною була видатна людина. Журналіст, член Спілки журналістів, декілька вищих освіт. Приблизно півроку назад померла його мати.
- Вона допомагала людям - обережно і очікувано сказав він, показуючи фотокартку жінки в кубанці. Фотокартка мені ні про що не сказала.
- Через деякий час до мене уві сні прийшла мати і сказала де саме лежать її зошити, в яких вона записувала як та при яких обставинах треба допомагати людям. Сказала, що я повинен взяти ці зошити, прочитати, вивчити, щоб продовжити її справу.
Владислав, такий собі звичайний продукт радянського виховання, не повірив сну, але мати продовжувала приходити до нього уві сні і вимагати, щоб він виконав її волю.
В один із днів Владислав разом із двома товаришами поїхав на велосипеді кататися біля лісу. Один із товаришів сфотографував його разом із іншим товаришем і вони, приїхавши додому, зразу проявили плівку та надрукували фотокартки. Одна із фотокарток приголомшила їх і вразила мене, коли я її роздивлявся. На фотокартці двоє молодих чоловіків стояли на фоні лісу. Владислав опирався на велосипед, а його товариш стояв поряд. Між ними була відстань не більше пів-метра, але якщо за плечима товариша ліс був звичайний скупченням дерев та масиву листя, то за плечима Владислава ліс був зовсім інший - це були дерева, було листя, але вони утворювали переплетіння облич та фігур, красивих і потворних, людських і явно нелюдських. При цьому лінія "водорозділу" проходила вертикально якраз посередині відстані між сфотографованими.
Владислав жив окремо від матері. Після її смерті він залишив її квартиру як своєрідний свій кабінет і часто приходив туди подумки поспілкуватися із матір'ю. Тепер він прийшов для того, щоб знайти її зошити - вони лежали там, де вона і говорила. Почав читати і нічого не розумів, все було чуже для нього і незрозуміле. Коли ж він прийшов на другий день в цю квартиру, то в ній його вже чекав його двійник. Переляку не було. Тільки спокій. Його двійник сказав, що буде Навчати його і Навчав. Так у Владислава відкрилися Сенсорні Здібності.
Я тоді слухав його як зачарований. Все було приголомшивим несподіваним, неочікуваним, таємничим і фантастичним.
- Те, що ви прийшли до мене, говорить про те, що я вийшов на вищий рівень! - сказав він, але для мене його слова нічого не говорили. - Вам треба походити на лекції, які зараз читають у Планетарії, тоді ви почнете розуміти що з вами відбувається.
Ми зустрічалися часто із Владиславом, його доброзичливість була вражаюча, але навіть зараз я не можу сказати, що він був моїм земним Вчителем, бо він нічого мені не пояснював, нічому не вчив, а тільки розповідав про себе, про інших людей і слухав моє белькотіння. Тепер я знаю, що одна тільки зустріч з цією людиною стала для мене Включенням, що фактично Владислав Дорошенко став моїм Чечероні у Незвичному навіть і не натякаючи на це, хоча він дуже добре все розумів. Він був першою людиною, з якою я зустрівся на Полі НеРеального, хоча тоді і близько не підходив до розуміння цього.
18:40
Жаль, що такі люди - Вчителі, стрічаються рідко, не займаються саморекламою, чи там якось згрупуванням людей, які знаються на таких речах...
Левчишин Віктор відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Є такий вираз: "Учень вибирає Вчителя, але не кожний Вчитель приймає учня". Ми - колективні тварі, тому ми не можемо існувати самі по собі. Це означає, що хочеш того чи ні, а будь-яка людина повинна іти до інших людей. Вчитель, якщо він земний вчитель, є людиною.
Прочитала "Сповідь езотерика", і сиджу наче прибита Страшно цікаво... тобто - цікаво і страшно. А жити з таким як?
Найбільше мені сподобало про Вашу можливість літати над квітами там, де завжди літо, просто закривши очі
Так і хочеться перепитати - невже то все правда Ви дивовижна людина... Ви і досі лікуєте?
Левчишин Віктор відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ні, я - звичайна людина, якій Розкрили Сенсорні Здібності і яка за це гарно заплатила. Мене розкрили в 54 роки, а мої сини народилися вже такими. Пам'ятаю, що коли молодшим було 8 і 6 років, то вони часто говорили мені: "То клади нас скоріше спати, тато, бо хочемо подивитися продовження." Тоді по телебаченню йшов серіал про Малюка. Я не звертав на їх слова уваги. Але один раз, коли ми пішли гуляти і вони, як завжди, йшли попереду мене та щось жваво обговорювали, я прислухався і зрозумів, що вони уточнюють деталі того, що кожний окремо бачив у продовженні мультика уві сні. Коли заговорив з ними про це, то вони були здивовані: я не можу таке бачити!
Страшно цікаво... тобто - цікаво і страшно. А жити з таким як? 
Ви дивовижна людина... 
Ви і досі лікуєте?
