знаєш, давно не помирало героїв на початках повістей. давно не згадувалися мотиви дій і вчинків щоденних. давно ти не думав про те, куди йдеш. давно вже не знаєш, що там далі, чекає незмінно в майбутньому часі.
як хочеться бути впевненим в тому, що завтра ніхто вже не вийде з твого вагону метро. як хочеться вірити, що вся реклама не сліпитиме очі. як хочеться знати, що двері відкриються вчасно , і відкриються взагалі, щоб зуміти вийти в потрібну станцію, в потрібний світ...
куди ти їдеш?
може варто зупинитися і зменшити швидкість?
чи може набавити ще +100 кілометрів вгодину і увірватися температурою 1000 градусів Цельсія до свого простору? згоріти як незламний, нездоланний алмаз?
де ти? ти себе знайшов?
як хочеться вірити, що ти не сплутав станції, як хочеться знати, що ти не заснув між колій, і що взагалі твій поїзд їде в якомусь напрямку. як важливо рухатись...
