Я щиро жадаю повернення у ті місця, де залишилась частинка мого серця. Нехай це і звучить надто глобально, але я справді цього хочу, і при думці, що повернусь – маленькі крихітні мурашки пробігають по моєму тілу, наче хочуть нагадати ті надзвичайні відчуття, які колись дано було спробувати на собі.
Коли ти їдеш в гори і бачиш їх першого разу – очі несвідомо відкриваються до невідомих меж, а серце починає битися швидше. Не знаю, як у вас, але для мене це було саме так.
Вийти зранку на невеличкий балкон дерев’яного будиночку, в якому ти залишився всього лише на декілька днів, і побачити незнаної краси краєвид – це заворожує, хвилює і дарує безмежний простір для думок.
Вдихнути свіже повітря, розпочати день із посмішки – ось чого так довго я чекала, ось, що може відновити мене, змусити подивитись на світ, лишень трішки, але інакше.
Громіздкі кроки на невеличку гору – привід запитати себе: а якими були б ці кроки на найвищу з гір? І так хочеться залишитись довше, щоб відчувати височінь рельєфу щодня, щоб навчитися підійматися легким кроком, віддаючи більше уваги красі, яка навколо тебе.
Це своєрідна свобода, яка прокидається десь усередині , яка дає поштовх творити, любити, бути щасливим і ощасливлювати людей навколо.
Я щиро жадаю повернення у ті місця, де залишилась частинка мого серця. Але інша й досі пам‘ятає, міцно зберігаючи те ніжне тепло таких високих гір.
