І знову лине благовіст весни,
І лютий відступає за поріг.
Зима відходить забуттям у сни,
Мов почорнілий у нестямі сніг.
Його за зиму стільки намело!
Він повінню загрожує землі:
– Займу водою місто і село,
Великі присілки і хутори малі.
Усе це люди наречуть – стихія,
І стануть силу переборювать мою.
Та що то проти мене людська дія?
Невідворотність я! І без жалю.
Своє беру через людське безсилля,
в безмірності не маю меж.
Пройдусь землею. Тут – моє привілля!
Людині – це урок й пізнання теж.
Зробити висновок потрібно з цього,
Тож справедливості чекай від Неба.
Бо людство – у причетності до злого.
А за причетність відповісти треба.
