Це правдива історія про хлопця, який мандрував із заробітків додому майже рік. Йому було не легко, та він дійшов,бо йшов додому.
Сон... Наймиліше, це сон, ще в дитинстві йому казала мама. Холодно... Страшно...Гудуть заморені ноги, дуже хочеться їсти. А сон таки зморює. І сниться Андрійкові його люба мама. Підходить тихенько до ліжка і вкриває теплою ковдрою. А руки а неї такі лагідні. Поправляє неслухняного чуба на скроні і ніжно цілує. Андрійкові стає тепло і спокійно.
Андрій прокидається. Не хотілось відкривати очі. Гудів вітер, капав дощ. А осінній кущ край дороги, під яким заснув зморений Андрій, не міг захистити від холоду. Сльози бігли по щоках. Він не хотів плакати, треба бути сильним, треба йти далі, бо там, далеко на Україні, його чекає мама. І знову згадав її ніжну посмішку, відчув запах її борщу. А які вона варить вареники! Пухкі, великі. Хоча б одного з'їсти, щоб утамувати цей проклятий голод...
Андрій підіймався і знову йшов. Пробивався хащами, ховався від людей. Інколи знаходив кущ бузини, дуже радів, бо можна поїсти. І пахли ці чорнильні ягоди домом. Тут, під кущем, і заснув. Знову наймиліший сон. І бачив він мамині очі, вона кликала його. Він знову підіймався і йшов, повторюючи: додому, додому, додому...
А вдома молилася мама.
-Де ти? Де ти, сину?
Тихо шепче мати.
І не знає бідна
В кого запитати?
Тільки серце в грудях,
Мов в кулак стискає.
Матір Божу просить:
-Захисти! - благає:-
Від дощу, від грому,
Від морозу злого,
Від людей недобрих,
Від звіра лихого.
І в молитві тихій
Ніченьку зустріне,
І в сльозах до ранку:
-Де ти? Де ти, сину?
