Блукати затінком обідньої імли,
В вечірні сутінки впиваючись думками…
Настільки густо небо зв’язане нитками,
Що забуваєш, ким ще зранку ми були.
Я забуваю все, крім неї: посмішки
Чарівної, тих губ, її очей і стану.
Я б і життя за них віддав, але не стану,
Не треба ж бо…а я б й півсвіту пішки…
Пробач мене, безликий світе, за усе пробач.
І за десятки літ в душевнім цім вигнанні…
Вірші, написані від болю (і останні)
У хвилях дужих і м’яких втопи. Лише не плач…
Ти тільки вже не плач, прошу тебе, вода,
І не розповідай розбитому причалу,
Як ти мене на ньому вмить причарувала,
Коли лише тобі було мене шкода.
Не плач!..
ДТХ
19.09.2014