|
Продовження
Несміло наближається хлопчисько
із криновим вінком. Спинаючись навшпиньки,
увінчує чоло батьківське, зблизька
в усмішливі зглядає очі й дзвінко
сміється й обійма
свойого неня.
- Простися із матусею. Ми маєм
летіти і тебе науки трудні
чекають, тож - проси благословення.
Щоб ти в боях та в мандрах не огруб,
під руку матірню ставай, призволься на учення!
Вона – спокійна. Тільки ликом темна.
На маківку синку долоні накладає:
- Мій сину, ти у світ ідеш буремний
бійцем з нечистим. Сила молодая
без досвіду – ніщо:
тримайся батька,
вчись біля нього і тоді достоту
богатирем назвешся. А від мене
ти матимеш живучість вод і хвацькість,
уміння просочитись скрізь, огень,
гасити духом, хвилею нестися, й розступатись,
приймать в нутро усе що згинуть має.
Як вод не розсікти, так тебе не вразити.
Любов моя – з тобою. Непростая
любов Цариці Вод – не родовита
пиха, турбота, згляд.
Вона уміє
очищувати плоть і оживляти,
і чистотою обливати душу.
Ти ж маєш кожен оприск, кожний вияв
води скрізь шанувати, - в серці пущ,
і на великих берегах ти води дбай святії
від скверни й мулу, бруду і посліду.
Й родитиме земля, і щезне всяка пошесть.
Калиною, ірисом, горицвітом
обсаджувати води вчи, і гожим
постане білий світ.
Іще прохаю:
як хочеш буть жонатим, мати діток,
свій чесний рід скріпити, стережися
безшлюбних злук! Хто любок має зграю, -
союз ганьбить, збивається з межі,
чужу заразу в тягне в одр - хиріє рід гультяя.
Обраницю ти приведи на берег.
Вітатиму я вас, наставлю наречену.
У скруті – зви мене, і кожний єрик
бережену простягне руку нені.
До батенька біжи,
бо він чекає.
Навідуй же мене! Й брижі неспинні
змінили образ світлий – плаче мати.
…
- Злітаймо, сину! Бо часу катмає,
а клопоту багацько. Недарма
Ярило погукав мене - біда в Біхорськім гаї:
Всі Трансильванські галі запрудила
навала злих страхіть - песиголовці люті
поборюють чередарів, - вже силу
повирізали кіз, овець. У скруті
увесь хрещений люд.
Допоможімо.
Твій перший бій зі злом непростим буде.
Дивись, он попереду Фагарашу
скелина – заманити на вершину
нам треба всю орду, бо врукопаш
не впораємо ми сто сот триклятої вражини.
Полюють ці потвори лиш ночами,
один і вогняний у лобі мають балух,
що світить їм. Тож треба двомастами
нам вівцями замекати… Кресало
в Перуна шапкувать
біжи, синашу, -
он там, на Родні, бук стоїть крислатий,
під ним Перун зазвичай спочиває.
Позичив? Заховай у закарвашу.
Ти причаїшся, де сосна крива,
й кресатимеш, почнеться ж бій, то приступай безстрашно.
От темрява опала Фагараша,
і мекання чутно – на всю губу Чугайстрин ,
овець мавпує у нагірних хащах.
Як сто гуртів кричить - великий майстер
дурить циклопів злих.
От на нагір’ї
ураз очей хижацьких достолиха
зажевріло, ламаючи гілляччя,
посунув тлум псяюх – всі голошкірі
і грубі тілом, на рам'ї – брехач.
Смердюча паща в піні їм, сопе собача гиря,
нюшкують, де ж то вівці заблукалі?
Так ласувати хтять кривавим теплим м’ясом,
аж регнуть, й черева позападали,
і пазурі випорскуються яро.
Чугайстрин не змовка
і, вище в гору
задкуючи, манить почвар окастих:
на голе та похиле плоскогір'я.
Неначе вівці гонить у обору,
до прірви нечисть турить проводир.
Набачивши з усіх боків палючі очі, дьору
Не дав заледве Магно. Перемігшись,
він на криву сосну ізліз, й собі прийнявся
підмекувати батькові. На виші
зібравши всіх, Чугайстрин зичним гласом
"Креши!" скричав. І син
кресивом вдарив:
товстенная, аж біла, - громовина
метнулася, злітаючи, з-під руки!
Цар ловить голіруч її небарно
і вергне в пики звірські. Дикий грюк
і вий, і лемент розляглись. Посліплена отара
збісившись, люто рве своїх… Регоче
Чугайстрин – сміх його громи перекриває -
і посилає блискавки у очі,
й гонить кубло скривавлене – нагаєм
поцвьохкує в пітьмі…
От сипонула
в провалля вся тичба песиголовців,
кістки під Фагарашем розтрусивши…
- Отак-то жерти вівці! Що, хамули,
нажерлися? Тепер повік-віків
сюди не вернуться вони. Ходім, синок. Гуцули
на полонині кулішу і меду
лишають зазвичай, щоб на вечерю стало.
От, сидора здобувши з ожереду,
всмак біля ватри натовкли їдало
і спати полягли.
Отут Чугайстрин
на змія перекинувсь й, кільця гливі
круг ватри дев'ятьдесять обернувши,
захріп. Заснув і Магно. Вже до згару
багаття стліло, як великий вуж
царю до вуха шаснув і сичав, що незабаром:
Ілюстрація: http://zavgosp.livejournal.com/
ID:
528997
Рубрика: Поезія, Балада
дата надходження: 10.10.2014 10:52:30
© дата внесення змiн: 10.10.2014 10:52:30
автор: Еkатерина
Вкажіть причину вашої скарги
|
