присвячую Ю.К.
метелик ніколи не чує помахів своїх тоненьких крил коли літає самотньо. зате інші метелики, які пролітають повз нього, прекрасно чують як у такт із його крильцями б'ється його серце.
він летить до електролампи щоб обпектися. вжалитися цим божевільним теплом і або миттєво згоріти, або загорітися справжнім життям. оцим якимось підсвідомим бажанням жити, яке виходить зсередини із кожним його новим подихом. вдихає біль - видихає життя - і помирає, коли видихне вдосталь. коли видихне всього себе. розкладе перед світом, наче на прилавку, свої найсокровенніші мрії, оголить свою вкриту шрамами душу - і почує сміх у відповідь на його відвертість. але не відвернеться і не забере назад свої скарби. коли там, де було його серце, залишиться попелище, згарище. коли він всередині перетвориться на чортову пустелю без жодного оазису. без найменшої краплинки води. щоб кожен подорожній, який потрапить у його сахару, неодмінно помер через відсутність цієї живильної вологи. щоб від нього відреклися навіть ті, хто літав завжди поруч, на відстані одного взмаху крила. щоб його відлучили від світла і він більше ніколи не побачив сонця і не відчув, як сонячні цілющі промені торкаються його стомлених крил.
а поки він б'ється. б'ється відчайдушно, навіжено, неначе востаннє. б'ється головою у скло щоб пробитися крізь цей скляний світ до іншого метелика. щоб жити. щоб чути поруч біля себе помахи чужих, але насправді таких рідних крил.
20.01.2015р. [04:54>
Бажаю удачі і за нагоди запрошую до себе на сторінку.
