Коли залишається мало надій
на успіхи, щастя, кохання,
тікаю у вірші зі всесвіту мрій
у інші світи сподівання.
Тоді я згадаю минулі роки,
закреслені віхи і дати,
відчую долоню твоєї руки,
що хоче міцніше обняти.
Почую спокусливі й досі слова,
що мрія земна проминає,
якщо не п'яніє моя голова,
то хай неземне почекає.
П'яніла! П'янила найперша любов
ще юне, наївне, дитяче,
яке не повториться знову. І знов
так само душа не заплаче.
Бо дійсно минає найкраща пора.
Ти старшою, іншою стала.
Тебе поманила досвітня зоря
і квітка Івана Купала.
І стукає пташка моя у вікні.
Напевне їстивне шукає.
І якось невесело стало мені,
що папороть бачу свою уві сні,
а іншу усе ще чекаю.
Тому й упертість, що клепки... з вердого дерева! 
