Він підійшов тихенько до воріт,
Став в середині і пригнув коліна,
Ішли секунди, м’яч ще не летів,
Аж ось удар й миттєвість зупинилась:
Парив малий в повітрі немов птах,
Тоненькі ручки були наче крила,
І от одна із них таки відбила м’яч,
А хлопець на травичку приземлився.
Лежав й сміявся – тато не забив,
І радість та була настільки щира,
Що в посмішці розплилося лице,
Хлопчини батька і на нім світився
Відбиток гордості за хлопчика свого
Та відчуття небаченого щастя...
