Тихо, крадькома візьму на руки,
ніжно притисну її до серця,
обійму ласкаво. Мить розлуки
різким болем в скронях відізветься.
Приголублю щиро на останок,
посміхнусь, як полуденне сонце,
і в спокійний, теплий, тихий ранок
випущу в розчинене віконце.
Хай летить вона кудись між люди,
я ж тоді спокійно буду спати.
Хай комусь вона в пригоді буде,
а не буде мучитись й чекати.
Я рішуче все собі сказала:
навіть згадувать її не буду!
Для натхнення світу буде мало!
Буду дихати тоді на повні груди!
Буду я на всіx вершинах світу:
Еверест, Монблан і на Говерлі...
Враз дзвінок...і що мені робити?
Я її в вікно -вона знов в двері!!!
Годі вже!! - з порогу скаже злісно.
Я надовго!! - скаже - Так і знай!!
Швидко зайде, занесе валізи,
і піде на кухню пити чай.
І пояснить: Я рушійна сила!
Всі мене чекають все одно!
Я творю дива, дарую крила!!
Так закрий нарешті ж те вікно!!!
Вже закрила - посміхнуся я і скажу,
що стало зрозуміло все мені.
Залишайся, більше не ображу.
Розбирай валізи, чай вже на столі.
