В останнє глянув на свою весну,
На сонце тепле і таке привітне,
На ручаї і як підсніжник квітне,
Та зрозумів, що пізно так збагнув
Яка краса коло братів і нього,
Як легко дихати вдихаючи весну,
Такого рідного та зраненого краю,
Лежав в тіні смереки й небо пив,
Дивився в синь і на політ пташиний,
І був по справжньому невимовно щасливий,
Та розумів, що це остання мить,
Коли він справді відчуває радість
Померти гордо на своїй землі,
В її красі і ніжності до сина,
А кров стікала на багряний сніг,
Й рука зажавши щось, знесилено тремтіла,
Та чувся гавкіт зголоднілих псів,
НКВД вже було надто близько,
От зовсім поряд звуки їхніх кроків,
Скрипить ледь сніг і спрацював затвор,
«Он здєсь!..», - кричали, оточивши колом,
Аж тут з смереки впала на чоло
Прозоро-чиста прохолодна крапля,
Піднявши очі посміхнувся він,
І в мить оту, рука була розжата…
Лунали крики та котився грім
По всьому лісу, що підняло птаха,
Й душа героя линула із ним,
В останнє глянувши на свою Україну,
Онукам заповівши їх весну…
ID:
600074
Рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата надходження: 16.08.2015 18:16:24
© дата внесення змiн: 29.03.2018 11:03:28
автор: П.БЕРЕЗЕНЬ
Вкажіть причину вашої скарги
|
