Найкраще їй спалось в чужих і холодних готелях...
Знаючи, що увесь псевдо комфорт,
Створений навколо, чиїмись стомленими руками,
Мине, відколи вона зачинить двері кімнати...
Вона вдихала білосніжні простині,
і думала про те, хто спав на них до неї...
святі і грішні, солодкі та гіркі....люди.
В ній був океан любові ... такої, яка не тримається душі...
Прагне чиїхось рук, і нічого натомість…
Окрім відчуття того, що вона потрібна…
Вона пила каву, вино…Його душу і кров,
Але віддавала себе усім…окрім нього…
У її очах палало небо, висихали усі моря і чорнів світанок…
На її вустах з’являлась посмішка коли він говорив.
ЇЇ хронічна втома переливалась в солодкий сон,
Його голос – в колискову, а сильні руки в колиску…
Марила, цілувала, але завжди йшла..
Вона його примара, його сон і невільна пташка…
Завжди сама для себе, для цілого світу…Та лише не для нього…
#Іоанна_Пекун
