1
І прийде світлий ранок, Суламіт,
з пурпурними, у посмішці, устами –
і ранок цей нестиме день ясний
в поля сонливі вкриті килимами.
І у колисці весняного дня
із поглядом на широчінь відкриту
й молитвою мандрівника щодня
про тебе серце буде говорити.
І в тіні вечорової пори,
коли високих гір краса темніє
і сонце зі смиренням, у журі,
далеко за лісами десь марніє–
зі спрагою тяжкою, як дитя,
і з болем від печалі, що зростає,
про тебе моє серце, Суламіт,
про тебе моє серце запитає.
2
На гладь озерну місяць поглядає
і образ його в озері живе.
Поволі човен хвилями гойдає
і лебідь в водах місячних пливе.
Ніч повна зір і барвної імли,
і мовить звідусіль величність ночі...
На груди мої голову схили
і сон нехай прикриє твої очі –
побачиш ти далекі виднокола –
весна там вічна квітне на землі,
і море, сонце, простори довкола,
і вітер, що гойдає кораблі.
І ми погаснем у серпанку сну,
що розлила безмежна ніч могуча,
а ранок дасть утіху нам ясну –
іриси білі й лілії квітучі.
3
В моїх очах той сутінок спочив,
що віє крізь вікно моє відкрите.
І часто, бувши змореним, розбитим,
від горя, смутку, туги і плачів,
шукав тебе у бурі і біді
під ліхтарями міста я тоді.
І там, серед уїдливих хорів
примар в прозорих карнавальних масках,
я засипав в твоїх чудесних ласках –
мене там погляд твій жіночий грів;
тебе любив в жадобі я, чудний –
піднесений, зчарований, хмільний.
І завжди з серцем повним, у думках,
принадлива, смиренна і покірна,
закохана і зморена безмірно
ти плакала у мене на руках –
і слухала, немов з дитячих снів,
як дзвін святковий мій тобі дзвенів.
І нині, коли померки нічні
і білий сніг на вулицях спадає,
невільно серце по тобі страждає
і світлий спогад твій дзвенить мені –
а очі в світлі місяця живуть
і я шепчу, мов стишене дитя:
– О, жінко, ти благословенна будь!
4
Пам’ятаю ту священну мить –
ти піднесена і юна твоя врода!
Гаснучи, печалями горить
день сумний і віє прохолода.
Засипаєш. А душа тремтить...
Радість все наповнює і згода.
Наді мною зорна ніч вісить.
Ніч та стала ніччю листопаду.
В ніч ту бог невидимий відкрив
в царстві спогадів далекі тіні.
Смерть торкнулась розкоші борів
і траву покрив смертельний іній.
Очі ти відкрила в напівсні –
що побачила неясно, тьмаво? –
дзвін церковний, померки нічні,
і вінки утраченої слави...
---
Після довгої глухої тишини...
Серце серцю не давало знаків.
Плач прорізав спокій далини –
наче хтось в мені й тобі заплакав.
Кожен з нас вже вибрав свою путь –
путь невірну зрадницької муки.
А над нами піднімався день –
перший день від нашої розлуки.
5
І мирно відпочивши від денної утоми,
самітник безпритульний попід твоїм крилом,
тобі шепнути хочу і розгорнуть по тому
я книгу безіменну із болями і злом.
А ти мене послухай, схиляючись безмовно,
і все тобі скажу я, і все для тебе дам –
тож, може бути, стихне той сумнів невгамовний,
тож може не відчую, що я лишився сам.
6
Згадую перший той вечір,
згадую перші ті дні –
був я тобі чародійник,
радість була ти мені.
Вечір спустився неясний,
море стемніло умить –
тихо любов твоя гасне,
радість моя вже мовчить .
Десь у безмісячну пору
хтось безголосо ридав,
хтось мимоволі над нами
злобну молитву читав.
Ми розійшлися безмовно –
повнив нас болісний жаль.
Перший весняний той вечір –
перша у серці печаль.
7
Літній вечір лагідно розгорне
крила лебедині потайні
і як матінка стара пригорне
стишені сади й поля сумні .
і тоді – коли журба змирила,
і тоді – від ніжності бліда,
стомлена згадай, сестрице мила, –
мовчки про мене тоді згадай!
Христо Ясенов
Цикъл «Посвещения»
1
И утрото ще дойде, Суламит,
със пурпурна усмивка на устата -
и утрото ще лъхне ведрина
в задрямалия губер на полята.
И в люлката на пролетния ден -
под погледа на ведрите простори -
с молитвата на пътник уморен
сърцето ми за теб ще заговори.
И в сянката на вечерния час,
когато притъмнеят планините
и слънцето, без ропот и без глас,
потъне надалеко зад горите -
с мъчителната жажда на дете
и с болката, от горести пропита,
сърцето ми за тебе, Суламит,
сърцето ми за тебе ще попита.
2
Над езерото месецът поглежда
и образа му в езерото бди.
Крайбрежна лодка бавно се навежда
и лебед плува в лунните води
Нощта е пълна с краски и звезди
и нейното величие говори...
Склони глава на моите гърди
и нека сън очите ти притвори:
ще видиш ти далечни кръгозори,
където вечна пролет зеленей;
море ще видиш, слънце и простори
и вятър, който кораби люлей.
И ний ще гаснем в сънния навей
на тая нощ безбрежна и велика,
а утрото по нас ще разпилей
на цъфнал крин и бяла перуника.
3
Очите ми са пълни с топъл здрач,
що вее през прозореца отворен.
И неведнъж - измъчен и изморен
от горести, нерадости и плач -
аз търсил съм те - в буря и беда -
под грейналите лампи на града.
И там, посред язвителния хор
на карнавала с призрачните маски,
приспивал съм се в твойте нежни ласки
и в пламъка на твоя женствен взор
и любил съм те жадно-заласкан,
унесен, зачарован и пиян.
И винаги с препълнено сърце,
пленителна, смирена и покорна,
ти плакала си - влюбена и морна -
във моите ласкающи ръце
и слушала си, като в детски сън,
на моя празник празничния звън.
И днес, когато веят тъмнини
и бледен сняг по улиците пада,
сърцето ми по теб неволно страда
и твоят светъл спомен ми звъни -
и сам, загледан в бялата луна,
аз шепна, като мъничко дете:
- Бъди благословена, о жена!
4
Помня още онзи миг свещен:
ти бе тъй възторжена и млада!
Гаснеше печално озарен
морний ден и вееше прохлада.
Ти заспа. Аз чаках запленен...
Всеки трепет дишаше отрада.
И припадна звездна нощ над мен.
Тая нощ бе нощ на листопада.
Тая нощ невидим бог разкри
царството на спомените стари.
Смърт целуна китните гори
и тревите смъртен скреж попари.
Ти очи отвори в полусън
и видя - какво видя тогава? -
Тъмни нощи - и черковен звън -
и венците на умряла слава...
- - -
После дълга, дълга тишина...
И сърце сърцето не дочака.
Плач прониза сънната страна -
сякаш някой в мен и в теб изплака,
И потърси всеки сам път -
път неверен на неверна мъка.
А над нас възхождаше денят -
първий ден от нашата разлъка.
5
И мирно отпочинал след дневната умора -
отшелник безприютен под твоите крила,
аз искам да ти шепна, аз искам да разтворя
безименната книга на земните тегла.
Ти тихичко ме слушай приведена над мене:
аз всичко ще ти кажа, аз всичко ще ти дам -
тъй може би ще стихне нестихнало съмнение,
тъй може би аз няма да сещам, че съм сам.
6
Спомням си първата вечер,
спомням си първия ден:
аз бях вълшебник за тебе,
ти беше радост за мен.
Спусна се вечер неясна,
ширна се тъмно море -
твоята обич угасна,
моята радост умре.
Нейде в безлунната доба
някой заплака без глас,
някой неволно прочете
кобна молитва над нас.
Ний разделихме се мълком,
пълни с болезнена жал.
Първата пролетна вечер -
моята първа печал.
7
Лятна вечер кротко ще разгърне
кадифени, лебедни крила
и кат стара майка ще прегърне
глъхнали градини и поля.
И тогава - тъжно примирена,
и тогава - нежна като блян,
припомни си, сестро уморена,
припомни си мълком зарад мен!
ID:
640228
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 31.01.2016 22:39:46
© дата внесення змiн: 10.04.2021 21:32:30
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
