Сіро-сіро,дощ,туман,
Небо ніби з'їло пил.
Вдарилось саме об дзбан-
Пролило́ на нас чорнил.
Небу боляче з удару,
Гидко,на зубах пісок.
Наповнили чорнила хмару.
Від пла́чу вже на волосок.
А тут ще сонечко сідає,
Кинуло останній віт.
Не витримало. І ридає-
Зводить небу так живіт.
Небу тоскно в животі,
Образливо йому на себе.
Воно розводить слякоті́,
Носом хлипає на тебе.
Не знає як. Йому пагано.
На душі скребе пісок.
Чобітьми все зачовга́но,
Образа трусить до кісток.
Нудить небу усе дужче.
Назовні рветься тихий біль.
Хочеться йому найдужче
Вилити усю цю цвіль.
Перша впала ось сььоза
Від нудоти й самоти.
Й інші,горло проріза,
Падають із гіркоти.
З сліз паганий в нього зір.
Чорнила крапають додолу.
Ніби зранений той звір,
Зболілу душу охололу
Виливає в самоті.
Само собі воно ридає.
У болючій німоті
Душу краплями зливає.
Нікого небу не потрібно.
Самому́ лише побути.
Плакати сльозами дрібно,
Носом хлипнути-шмигнути.
Вилити усю болючку,
Усю нудоту з живота;
Камі́нну горлову колючку.
А для нас-то все сльота.
Небу хочеться само́му.
Корисно самому́ побути.
Адже не дано нікому,
Що тобі болить,відчути.
Ось нам сіро і туман.
Ось сльота і хлюпа дощ.
Це болю неба океан.
Незрівнянне нам до площ.
Та виллються усі чорнила,
Вся болючка гіркоти.
І та рана,що саднила,
Нила все від плюскоти,
Затягнеться,і все минеться.
Не стане просто небу сліз.
Тоді і сонце посміхнеться,
Веселка,мовби перевіз.
Щезнуть сірі-сірі хмари.
Вони просто пропадуть.
Нудота і душі кошмари
Ніколи вічно не живуть.
Виливаються всі стра́хи,
Щезає біль,нема його.
Зливаються усі ці жахи.
І залишає одного.
Настає байдужа пустка.
За́вжди тихо по дощі.
Ніби на душі відпустка,
Як росли там спориші.
Просто пустка. Німа тиша.
Небо,мовби заніміло.
Біль була тоді найглибша.
Та минулось,відщеміло.
Тоді виходить несміливо,
Щупає ще перший крок,
Снопик золота-те диво,
Зігріває той жовток.
Пустка повниться теплом,
Світлом,мрією,життям.
І небо знову під крилом
Чарує серденька биттям.
Чисте,голубе,глибоке,
Сміється і радіє всім.
Підморгує нам,синьооке-
Дощ минув. І ми ходім.
