Привезли до бабусі Ірини донька зі зятем внучку Софійку автівкою. Зустріла вона маленьку в дворі тай каже:
- Підемо на майданчик, де гойдалки?
- Вітер холодний, бабусю. Б-р-р-р!
- Тоді до квартири?
- Ні.
- А куди?
- Давай все-таки на майданчик тільки капюшон натягни мені поверх шапки, бо цей вітер такий нечемний, дує й дує, хоче, мабуть, щоб я замерзла й почала кашляти. А я вмію кашляти, бабусю, ось так: к-хи, к-хи, к-хи, к-хи.
- Не треба кашляти, Софійко. Я натягну тобі на голову капюшон, притулю до себе й занесу на майданчик. За будинком вітер не такий сердитий, як перед ним.
Не встигла мала на майданчику й до гойдалки підійти, як до неї підбіг кіт.
- Бабусю, дивись, котик.
- Бачу.
- Він теж хоче розважитись?
- Можливо.
- Тоді я візьму його на ручки, і ми з ним разом погойдаємось.
- Не варто цього робити. Кіт дворовий, може мати якусь хворобу або блішки.
Софія послухала бабцю, відмовила від своєї ідеї. Та малий пухнастий клубок відчув у її особі свого друга, тому, коли мала вже злізла з гойдалки й ходила туди-сюди по майданчику, бігав за нею, як мишачий хвостик. А як втомився вже, ліг під гіркою і почав спостерігати за дівчам. Коли Софійка разів із десять спустилася з гірки, на майданчику з’явився великий чорний собака. Він підбіг до кота й почав на нього грізно гавкати. Бабуся відігнала кривдника. Та пес через деякий час знову припхався. Тоді внучка підбігла до нього і почала сварити:
- Іди геть, собацюро, з майданчика! Не можна так робити – нападати на меншого і слабшого. Ну! Ну! - помахала йому пальцем.
Собака витріщив свої запалені очі, глянув на внучку, потім на бабцю, яка теж насварила його, і не став випробовувати долю, відійшов.
- Я його прогнала, прогнала! Тепер він котикові не заподіє лиха, - зраділа онука.
- Ти молодчинка.
- Бабусю, а ми можемо тепер піти з тобою до озера, яке видно з майданчика?
- Можемо. На ньому плавають дикі качки.
- А що вони їдять?
- Ряску, а ще люди їм кидають хліб.
- Ходімо до дому, де я живу з мамочкою і таточком. У нас на кухні є багато скибок хліба. Візьмемо їх і погодуємо ними качок.
- До вас далеко йти. Купимо хліб у продуктовому магазині. Їх тут, біля озера, аж три стоїть.
- Добре. Тільки, давай я погодуваю качок.
- Добре, погодуваєш, вірніше, погодуєш.
Бабця з онукою зайшли до крамниці «Веселка». Мала ще з порогу стала кричати продавчині:
- Продайте нам хліб! Ми будемо ним диких качок годувати!
- Яка ж ти бистра! – мовила бабця Іра - Всі наші секрети в момент видала.
Продавчиня всміхнулася, подала хліб, який бабця хотіла, й шоколадне яйце – «кіндер-сюрприз», яке вибрала Софійка, і вони пішли шукати качок. Пройшли метрів зі сорок берегом, але птахів не побачили, вони, мов крізь землю провалилися, вірніше, мов на дно впали. Раптом хмара, що висіла над ними, надула свої сірі щоки, а потім пустила з уст дрібний густий дощ. А бабця без парасолі.
- Мусимо повертатись додому, Софійко.
- Гаразд. Шкода, що не погодували качок.
- Так.
Йшли назад тим же берегом, зачепили чоловіка, який ловив вудкою рибу. Рибалка сидів спокійно, здається, він і не збирався втікати, ховатися від дощу.
- Доброго дня вам, чоловіче! – сказала рибалці бабця Ірина. - Скажіть, будь ласка, чи не бачили ви сьогодні на озері диких качок?
- Та он же вони, на середині озера плавають.
Глянула бабуся, а й справді, є птахи, дружною четвіркою виписують круг у центральній частині водойми. А де ж решта, цікаво, подумала? Поховалися, мабуть, перед дощем.
- Дивись, - каже бабця внучці, - онде качки, на середині озера.
- Бачу. Бовтаються у воді.
- Зараз ми їх, Софійко, не зможемо погодувати, бо вони далеко від берега. А ось голубів зможемо й зараз. Вони прилетять, як тільки я кину їм корм на підвіконні в кухні. Йдемо в дім?
- Так. Але я сама сипатиму корм птахам. Добре?
- Домовились.
Коли обидві вже були у квартирі, бабуся Іра відчинила вікно на кухні. Софійка витягнула з торбини, яку їй дала бабця, кулачок пшениці, кинула зерна на підвіконня, потім ще один кулачок набрала й кинула і ще один.
- Досить, - сказала бабця. – Я їх сьогодні вже годувала. Тепер відійди трішки від вікна і чекай. Зараз птахи прилетять.
Хвилин через п’ять двійко голубів уже дзьобало зернята. Мала дивилася й усміхалася.
- Тепер помий ручки і можеш дзбьобкати своє шоколадне яєчко.
- Я не буду його дзбьобкати, бабцю, я ж не пташка. Я буду ням-ням-кати яйко.
- Ну, ням-ням-кай.
Мала помила руки, розлупила яйце, витягла з пластмасової коробочки іграшку – метелика, поклала його на квітку у вазоні й мовила:
- Дякую тобі, бабусю!
- А я тобі.
- За що?
- За добре серце.
ID:
664479
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.05.2016 17:12:46
© дата внесення змiн: 01.05.2021 14:56:39
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
