Мені так мало сонця і весни...
Так мало серця,щоб цей світ любити!
Щоби кожнісіньку краплиночку роси
Не сушити,а боготворити!
Така мала безмежність зелентрав
І розмаїття різнобарвних квітів...
Здається,серед ночі ,місяць впав
І ніжиться у яблуневім вітті.
Така повільна швидкість всіх вітрів
Від знаків оклику лишень крапки зостались...
А хтось питав своїх-чужих світів
Як сталось так,що надто притягались?!
Мені так мало в тиші голосів,
У зоряному небі–мерехтіння
У спокої–подій і почуттів,
Вібрацій мало і губотремтіння!
Напрочуд мало часу для життя!
Народжуючись знову помираєм.
З довго- коротких буднів -свят буття
Свої душі чимось напуваєм.
Все мало й мало того,що за край
Серцепогляду мого стікає,
Вкорінюється в мозку...В венах...тай
Всі відчуття сортує, розставляє.
Мені так мало на щоках роси
Й ту намагаюся безслідно просушити!
Час невблаганний...Проси,хоч не проси
Його нічим не в змозі зупинити...
P.S
Мені лиш забагато у житті себе"!
(Така думка ще у кось є?)
