трамваї, в яких ми перепливали північ,
трамваї "університет - вічність" -
там ти лежав по коліна у сні,
і денне світло набігало десь із заходу
ураганами, названими на честь
незнайомих нам жінок,
там ми зустрічали останні дні зими,
мовби справді останні, останні в житті,
а не просто цикличні перепади напруги
у великому домі з номером
дві тисячі п'ятнадцять.
церкви, у яких, замість ладану,
пахло лютневою відлигою,
церкви невідомого нам патріархату -
там ми сиділи на лавах
біля нащадків адама і єви,
там ми їли яблука, зірвані з
господнього престолу,
там замовляли відправу на
наші імена,
там трималися міцно за руки,
нехай ефемерні,
нехай цього не було,
але...
але "все - правда, даже
если этого не случилось".
погляди, в які ми вбиралися опісля,
виходячи з одного дому з номером
дві тисячі шістнадцять,
але з різних квартир.
погляди, в які ми ховалися з головою,
аби тільки не бути побаченими
один одним.
а зараз п'ять хвилин до півночі:
трамваї поснули,
церкви зачинені від самаритян,
і тільки погляди
настільки чіпко до нас пришиті,
що ховають справжні обличчя,
справжні руки,
справжні обійми.
"все - правда, даже
если этого не случилось".
це ж краще,
ніж неправда, яка
усе-таки відбулась?
