Коли ж ми станемо Людьми,
Коли ж відчуємо ми силу,
Знайдемо вихід із пітьми,
Піднімемо Вкраїну милу?
Вже скільки вірити в байки?
– Ти покарай обман цей, Боже!
Летять роки. Летять віки,
Ми ж гідно жити все не можемо.
Не можем чесно жити всі,
Бо вмерти з голоду недовго.
Одні в багатстві і красі,
А більшість ледь ногами човга.
Одні не можуть керувати,
Але до влади лізуть вперто.
В житті, щоб тільки панувати.
Вчепились в горло іншим мертво.
Коли ж ми станемо Людьми
І поважатимемо працю,
І станемо щасливі ми,
І світ пізнає нашу націю,
І гордо будемо носити
Ім'я держави – Україна?…
Допомагати – не просити,
Моя Вітчизно, ти повинна.
Коли ж ми станемо Людьми?
Збагнемо, живемо для чого?
І прийде день, відчуєм ми
Величність Імені святого.
Настане довгождана мить
І зрозуміємо, ми – Люди!
Вкраїну будемо любить,
А нас вона любити буде.
Почнемо розум поважати,
А праця честю людства стане.
Гімн будем з гордістю співати.
Навіки бідність скрізь розтане.
Від бруду землю звільнимо,
Річки отруєні очистим.
Серця палати навчимо
Вогнем незгасним, променистим.
І доброту відчують всі:
Старий, юнак, мала дитина.
І заживемо у красі,
Збагнувши, що таке - Людина.
13.10.1999
