За три дні до.
Я допоміг Лілі піднятись. Наші руки доторкнулись, погляди зустрілись. За весь цей час я й забув яка вона красива. Моє серце наче охололо до неї, а тепер розігрівалось з новою силою. Вона не відводила від мене погляду. Не тим місцем ти думаєш – прошепотів голосок в моїй голові, але я не слухав. Вона була дуже близько.
Наші уста зімкнулись. Вітер наче зник, а з ним і холод ночі. На мить ми злились в поцілунку і зникли. Ліля обійняла мене. Провела рукою по щоці…
Ляпас змусив мене повернутись в реальність. В очах забігали вогники. Мені знадобилось кілька секунд, щоб зрозуміти, що це Ліля зацідила мені ляпас.
- За що? – здивовано запитав її.
Ліля зацідила ще один, але я ухилився.
- Який ж ти… - Ліля аж захлинулась від обурення.
Я подумки перерахував той список, що підходив під завершення її думки. Ліля між тим перестала мене бити.
- Не чіпай мене! – пригрозила вона.
- Що я тепер зробив? – я не розумів в чому проблема.
- Ти брехав, зраджував, влізав в неприємності, ще й мене втягнув, а зібрався покинути мене. А тепер ти думаєш, що врятувавши мене заробив вибачення? Не надійся.
Чомусь мені згадався той раз, коли я витяг її з делірієвого безумства в квартирі покійного Едика. Вечір тоді закінчився досить непогано. Але це було тоді. Тоді Ліля вірила мені і дивилась на мене щенячими очима. Але час стер цю невинність. Тепер Ліля виросла. Тепер від неї віяло холодом. Я розумів, що перетнув межу більше разів ніж можна було пробачити. Я сів на краю даху, тому що коліна почали трястись від адреналіну. Вона мала право злитись на мене. Дістав цигарки.
- Вибач – тихо сказав їй.
- За що ти вибачаєшся? – холодно запитала вона.
- За все. За те, що втягнув тебе у все це. За те, що втягнув тебе в свої проблеми.
Ліля зареготала. Такого я не чекав. Її дзвінкий сміх знову розрізав нічну тишу, та пересилив спонтанні потоки вітру.
- Дурень, ти Макс – сміючись сказала вона.
Сказала та, котра кілька хвилин збиралась стрибати з даху – сказав про себе.
- Ти рятував мене вже чотири рази.
П’ять – подумки поправив її, але перебивати не став.
- В тебе цікаве життя, повне пригод, просто ти занадто тупий, щоб помітити це. Думаєш я з вами, бо боюсь за своє життя? Я примирилась, що рано чи пізно ти просто не встигнеш мене врятувати. І я не збираюсь сидіти і чекати, доки мене щось настигне. Просто з тобою, Марком, Сашею, Наталею, а тепер і Аліною я відчула себе живою…
Вона підійшла до мене впритул. Сіла поряд. Поклала мені голову на плече.
- Марко розповів через що на мені висить прокляття – сказала вона – він пропонував мені його зняти, та я відмовилась.
- Він хіба знає як? – здивувався я.
- Знає. Він говорив щось про провідників…
Я промовчав. Ліля була провідником – людиною, що могла вільно переходити в свою підсвідомість. Також вона могла силою волі викликати ті видіння, котрі я бачив приймаючи делірій. В Лілі були здібності не гірше ніж в Едика, а може й сильніші. Тільки от її здібності накликували на неї біду.
- Марко сказав, що це доля – між тим продовжувала Ліля.
В мене аж кашель пішов від такого. Мій брат раптом повірив в долю? Оце щось!
- Він чекав такої реакції – скептично всміхнулась Ліля дивлячись на моє лице – він сказав, що тобі зустріти мене була сама доля. Що таких, як я практично немає…
- В Україні то точно. Так чому ти відмовилась від спасіння?
- Тому що я вірю, що можу навчитись тому, про що ти змовчав. Ти ж зрозумів це ще тоді, коли ми виганяли привидів з будинку. Тільки нікому не сказав.
- Не сказав – зізнався їй – не хотів, щоб хтось використав…
- Досить! – засміялась Ліля – ніхто і не використає. Лише я.
- Знаєш – розізлився я – занадто позитивно ти мислиш після невдалого самогубства.
- Я могла зістрибнути разів з п’ять, доки ти піднімався – Ліля знизала плечима.
Від здивування в мене з рота вилетіла цигарка. Попіл перестав триматись купи і легенько струснувся мені на кеди. Що це за чортівня?
- Що ж не стрибнула? – похмуро буркнув я.
- Тому що не збиралась – як ні в чому не бувало сказала Ліля – факт того, що ти зібрався мене покинути звісно довів мене до сліз, але таких дурниць я б не робила.
Я уявив, як ловлю її за шию, б’ю в лице і особисто скидаю її з даху. Але виду не подав. Мій гнів залишився десь далеко. Зараз те, що я відчував було лише відголосками.
- Тоді для чого було це все?
- Марк запевнив мене, що зі мною нічого не станеться, доки ти поруч. Згодись, ти зміг мене витягти майже з нереального положення.
- Я сам ледь не полетів вниз. А все для того, щоб ти пересвідчилась в правдивості слів мого брата…
- Саме так.
Ліля піднялась, стала навпроти мене. Її долоні обхопили моє лице. Наші погляди знову зустрілись.
- Це був останній раз, коли ти мене врятував – її губи торкнулись моїх.
Тепер вже моя черга переривати поцілунок. Ліля просто перехитрила нас всіх? От так просто? Якийсь театр недоуків. Доки ми з Марком граємось одне з одним, Ліля просто користується тим, що ми прив’язались до неї. Нема мене – є мій брат. Її зацікавили власні сили, але без когось з нас поруч, вона може просто не жити до того моменту, поки освоїться з ними.
- Видно ночі з Марком не пішли тобі на користь – я не зміг втриматись – ти тепер ще та сука.
Знову ляпас. Цього разу доволі сильний. Ліля почервоніла, але швидко опанувала себе.
- Такою мене зробив ти, Макс – холодно сказала вона – це повністю твоя вина.
- О, прекрасно, то я герой, то покидьок.
- Ти сам себе таким робиш. Водиш за ніс нас всіх, намагаєшся встигнути сісти на два стільця. Ти був мені потрібний, а тебе не було. Затрахував горе, бо Карина твоя виходила заміж. Ти був потрібний нам всім, а ти просто пішов і прийшов ніби нічого не сталось. І смієш ще щось мені говорити про це. Я не хотіла тобі цього говорити, але ти сам мене довів.
О, тепер я в усьому винен. Чудово.
- Не тобі судити мене, Макс – вже спокійніше сказала вона – я поїхала сюди через тебе не для того, щоб ти відразу ж зник.
Аж тепер я зрозумів її, хоч і не був впевненим на сто відсотків. Їй просто було страшно. Страшно за своє життя з самого початку. Вона не любила мене, як і мого брата. І класти їй було на мої пошуки того психопата. Від цього я зареготав. Марко, сучий ти сину, ти все ж і тут мене переграв. Налаштував Лілю так, щоб вона захотіла використовувати свої здібності для себе не боячись, сподіваючись, що це її врятує. Вона от-от збиралась розповісти, що покидає нас. Це говорила не вона – це Марко говорив її устами. Віддам йому належне – так вкладати людям ідеї в голову вміє тільки він. А я ще підіграв йому.
- Наталя навчить мене користуватись моїми здібностями. Або її бабуся.
Марко і тут їй збрехав. Те, що вона провідник – це як гангрена для неї ж. Тільки замість обрубати інфіковану кінцівку, вона сидить і бавиться з нею, доки зараза йде далі.
- Поїхали зі мною – сказала Ліля – ти не покинеш мене навіть тепер. Не після всього того, що ти зробив для мене. А без тебе в мене не вийде. Марка просити марно – в нього свої вищі цілі відомі лише йому.
Я подумки поплескав брату. Прекрасно зіграно. Просто позбутись Лілі наче баласту. І мене з нею. Ні, тут щось не сходилось. Він знав, що я не поїду з Лілею. Вона не знала. Тоді для чого це все? Я ніяк не міг зрозуміти до кінця. Я щось випустив з поля зору.
Красиво зіграно. Якби ще вийшло позбутись Тараса, було б ідеально. Тоді Марко вийшов би на людей покійника Соколовського і диктував би свої умови. Цікаво, як він планував би позбутись Сашка і Аліну? Спихнути як Лілю чи мене? Чи як з Едиком?
ID:
690294
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.09.2016 05:03:00
© дата внесення змiн: 23.09.2016 05:03:00
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
