Ніччю тече вниз по горах і топить долину
Мороку теплим зітханням, що рветься із дна.
Голосом ворона сон схарапуджує чинний -
Душі зжинати руша темна змія жона.
Звабить рум"янцем зорі, заколише красою.
Чорної сили у жили цілунком заллє.
Та, обернувшися, жалить у серце зимою.
Гниллю запалить рубець той життєвий, зімне.
Розпач отруйний заступить апатія ржава.
Світ втратить барви для вражених хіттю очей.
Слабкості плоть ілюзорністю сили п"є зваба.
Кроком від світла веде в жар-задуху ночей.
Спрагла Мара прокладає дорогу у Морок.
Втомлені душі безвільно простують услід....
Вічності, що обіцяє зоцвілий той порох,
Кращий з тривогами й болем кінечний цей світ.
