Немає смерті. І не ждіть — не буде.
Хто хоче жить, ніколи не помре.
І будуть вічно веселитись люди,
І танцювать дівчата в кабаре.
І в сіру ніч, коли мене не стане,
Коли востаннє римою зітхну —
Я не помру, лиш серце в грудях стане,
Схолоне кров, а я навік засну.
Василь Симоненко
Та ти не вмер, ти і донині з нами,
Твій кожен вірш , як дубчаки в гаю.
Слова такі, як настанови мами,
Впиваюсь ними, як вино їх п’ю.
При сході сонця Василеві трави,
Роса покрила холодом зрання.
Живі вірші у сонячній оправі,
Живуть в душі народним обранням.
Приходимо до тебе на пораду,
По мудрість, що закладена в рядках.
Шануємо святе, немов розраду,
Бо кожне слово вкладене в думках.
Ти бачиш все з пташиного польоту,
Тепер нам не до танців, бо війна.
З твоїх віршів ми сформували роту,
Якій висока випала ціна.