Навіщо так, забутим буть по люду.
Чекати слово та діждатись криків
Стояти осторонь та бачити, повсюди
Слова й ті вимови чужі та мовби дикі.
Навіщо так, буть зайдою у храмі
Серед ікон шукати… не знайти
Злетіти, крила кинувши на зламі
Замість свічок спалити ті кийки.
Що кожен раз малюють образИ
У кров, у лемент. Біль та плач.
Що перерізують часи
На дрібочки, немов би той калач.
Та, то не хліб, то наші з вами сльози
То скрик душі, на спомин про минуле.
То відгримілі, без дощу, ті грозі
Під музику, що ми собі поснули.
Що ми спимо, знов бачимо злий сон,
Проснутись? Та бажаємо ще спати.
Не чути голоси прокльон
Щоб жити так,та більше не бажати.
Не відчувати болю і біди,
Завмерти, ледь почути голос.
Себе серед людей що раз знайти
Немов загублений у світі білім колос.
