Непідробне тремтіння останнього в світі листка,
День шукає притулку, як рима шукає поета.
Пан-туман наливає по вінця в міста молока,
Заблукавши в собі, і у себе ж питаючи :»Де ти?»
Джигітують думки, власний космос лишаючи там,
Де колись на світанку у травах спинилося літо.
Носить вітер по вулицях зношений, витертий крам,
Та немає у вулиць бажання його закупити.
Замикається коло останнього в світі листка,
Нагрівається римою змучене серце поета,
А туман наливає по вінця в міста молока,
Заблукавши в собі, і у себе ж питаючи :»Де ти?»
