До перехрестя долі підійшла
засмучена і зморена душа,
та й зупинилась...В роздумах стоїть,
навколо лише вітер шелестить.
Нікого...Тиша, сонечко сія,
у небі біла хмарка проплива...
"Знов перехрестя, скільки було їх...
Я від утоми вже не чую ніг...".
Навколо глянула й присіла у траву.
Задумалась:"Куди ж це я іду?
Неначе знаю, та чомусь бува
щемить всере́дині та радості нема.
Не врахувала щось, звернула не туди,
бо шлях тернистий, й хвиля самоти
накрила... Знову йду сама,
Ні подруги, ні друга щось нема."
Сиділа довго. Думала про все...
А відпочивши, вирішила - те,
що нам дається - Неба щедрий дар.
Не бійся йти, бо маєш свій радар -
відлуння голосу Небесного в тобі.
До цілі йди і не втрачай мети!
Полегшало. Всміхнулась: "Тихо як..."
Лиш вітер травами гуляє, й післясмак
полину на губах, та ще бринить
пташина пісня у житах, а ще за мить
з хмаринки дощик теплий накрапа...
"Ну що ж, мені і справді йти пора!"
Оновлена зібралась, й поміча -
до перехрестя наближається душа.
"О Боже! Який дивний оцей світ!
Впізнала!Ми не бачились сто літ!
Мій давній друже, звідки ти?! Куди?
Я не чекала... Господи, прости
за нарікання, за брак віри в те, що ти
не полишаєш нас забутими в житті."
Нічого не стається просто так,
у всьому є свій доленосний знак.
А душі? - Усміхнулись, обнялись,
і разом мандрувати подались...
дякую
дякую!
