Мені так складно розмовляти,
зриваючись відлунням слів.
В закриті вітром двері хати вбивати руки.
Чути спів.
Мене зове - мов колискова,
що мати вечором сухим
співала світло і казково.
Над хатой завивався дим.
Я пам'ятаю: її губи,
розмиті кров'ю по кутках,
роздерті снігом білі груди,
навік в очах застиглий страх.
Ту колискову й досі чути -
вона на білених стінах,
в згорівших свічках... Холод лютий
торощить хати хливкий дах.
І не втекти. Як те питання,
що мучить голови людей;
сліпучий дим, Святе Писання,
порив мелодій та ідей;
як пси голодні біля ґанку,
розрите кладовище в ніч
І скрик дитини на світанку...
Вони співають й тягнуть в піч.