Старезний ЗІЛ завівся лиш з третього разу. Довго і натужно крутив стартером, металево верещав на весь плац, та врешті здався, пробудився і забуркотів, періодично пирхаючи.
— Шо, оп‘ять це стерво випендрюється? — єхидно вишкірився Петрович у замащеній гримучим коктейлем з оливи, солярки і сякого-такого мазуту фуфайці.
— Ой, та заїбала вже. Уволюся і хай списують, триста лєт вона ще комусь крім мене здалася, — обурено проторохкотів і сплюнув Іван, витерши носа вимащеною в мазут рукою. — Я оце шо, прихожу з утра, тіки заводити, а вона *** така барахлить. Поки не покопаюся, то ж ніяк. Вередлива, уваги вона хоче.
Він навіть трішки подобрішав, говорячи про увагу. Та звісно ж, не кинув би він ЗІЛа. Ну куди? Сам перебрав, сам пофарбував, витяг ледь не з могили стару машину. Забагато часу і уваги він їй віддав, щоб отак просто взяти і відмовитися. Його, рідна. Своя. Всі її примхи знає.
— Оце б ти, Ваню, тварин або людей так любив, як ту стерву, — вже за спиною повчав Петрович. — Ні кота в тебе, ні дружини. Он бачив як до тебе Галька горнеться? Все тобі вітається. Нам би хоть "прівєт" сказала, зла така. Одне слово — бухгалтер. А до тебе так ласкаво, посміхається.
Ваня закотив очі і продовжив порпатися у деталях.
— Ваня, ти б хоч придивився до неї. Ну?
— Петрович, іди куди йшов, бо щас дам детальний маршрут. Поняв?
— Всьо-всьо, я ж як луччє, чо ти, — ображено шморгнув Петрович і поплив до свого сміттєвоза.
Ваня почав мити руки бензином. Масна хєрня відтиралася важко і залишалася під нігтями та в загрублих ранках нагадуванням про ранкові витребеньки ЗІЛа.
Машина досі не заглухла. Ну хоч якась радість.
Ваня завжди найчистіший серед водіїв: виголений, причесаний, кожен рейс у випраній робі. Ще як був трактористом, узяв собі за звичку бути таким. Руки лиш ніколи не відтираються. Шарудить в деталях весь час, не говіркий.
Витерся, кинув ганчірку до решти інструменту, згорнув його ніби лавашик і закинув у кабіну. Час на маршрут.
Якби не той дурень, що п'яним кидався на Ванька і його дівчину, він би не сів, і працював би десь в кращому місці. А так, убивство, стаття, строк. Добре, що сміттєвозка взяла. От і маєш: вийти на рейс, перевернути кожен контейнер, зібрати все, що ліниві людоньки не наважилися закинути в баки.
ЗІЛ підкотився до іржавого металевого баку. Ваня перемкнувся на гідравліку, гуркнув дверима і пішов підбирати його важелями на брудному борту.
Якоїсь миті його долоня спинилась. Звук. За гучним гуркотінням підйомних механізмів чутно було високий писк. Ваня швидко опустив бак і заходився порпатися у нім. Серед сміття і смердючих недоїдків ворушилася невеличка коробка. Відкрив. Трійко сірих писклявих пухнастих шкетів злякано нявчали до нього, випрошуючи порятунку.
— Та йоб твою... І шо з вами робити? — так само злякано видихнув Ванько, почесавши потилицю.
Коти теж гадки не мали, що з ними робити і тому продовжували нявчати. Покладалися виключно на Ваню. Раптом він щось вигадає?
***
— Галю, — різко розчинив двері Ванько і чепурна бухгалтерка аж заклякла, ледь не впустивши каву з рук. Галя щодня чекала на те, щоб Іван зайшов до неї, привітався отак от, але коли момент настав, злякалася не менш від тих нещасних котів. Воно й направду, найбільше боїшся того щастя, на яке так довго чекаєш. — Галю, тут така штука. Я на маршруті був...
— Та ти заходь, — перебила вона, — ну чого ти на порозі оце от, давай може я чаю зроблю, чи що хочеш тобі зроблю, скажи тільки.
Галька зашарілася, бовкнувши зайвого, та він думав як би підібрати слова й не слухав.
— Ну не перебивай, дослухай. Я цейво.. Я на маршруті був, і там оце коробку знайшов. Ну, не знаю, що з нею робити. От зараз, — він на секунду зник з проходу і вже за мить тицьнув Гальці коробку з кошенятами. — Шо робити з ними? Я ж не вправлюся, а ти ніби цей... ну, жінка добра, даси їм раду, правда
Зашаріла бухгалтерка губилася ще більш, точно не чекаючи на такий розвиток сюжету.
— Божечки... це їх викинули? Ваню, ти мій хороший...
Галя чомусь заплакала і притулилася до Вані. Той і не надто противився.
— Придумаю щось, — вона навіть не соромилася обіймати не надто пахучу робу своїм свіжим напарфумленим чистеньким чорно-білим одягом і все не пускала Ваню. — Чуєш, а ти приходь увечері. Я приготую щось. Будемо думати разом, що з ними робити. Прийдеш, а? — заклякла сірими очима у зляканих карих водієвих. Чутно було, як швидко й потужно пульсує Ванине серце.
— П-прийду.
***
Старезний ЗІЛ завівся лиш з третього разу. Довго і натужно крутив стартером, металево верещав на весь плац, та врешті здався, пробудився і забуркотів, періодично пирхаючи.
— Ну шо, Ваню, кіт є, жінка є. Пора може б ото і дитинку? — по-батьківськи торкнувся Ваниного плеча Петрович.
Ваня закотив очі і продовжив порпатися в інструментах
— Петрович, ти оце з твоїм язиком.. Ат, іди ти..., — відмахнувся. — Піди оно до ЗІЛа, скажи шоб не вийобувалась коли заводиться. Більше толку.
— Маладьож, — комічно скривився Петрович і пішов до свого білого МАЗа, — Ххех...
Ваня почав мити руки бензином. Масна хєрня відтиралася важко і залишалася під нігтями та в загрублих ранках нагадуванням про ранкові витребеньки ЗІЛа.
Машина досі не заглухла. Ну хоч якась радість.
— Оце як ляпне, і шо мені тепер, маля на смітті шукати? — сам до себе розвів руками Ваня.
Він гмикнув, гуркнув дверима і поїхав на КПП. Подумки перебудував маршрут через аптеку, щоб взяти тест на вагітність.
Ну хто зна, в Петровича ж язик гострий.
ID:
859999
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.01.2020 00:01:32
© дата внесення змiн: 02.01.2020 00:02:05
автор: Роман Глєбов
Вкажіть причину вашої скарги
|
непогано пишете. досить цікаво. проковтнув швидко і без особливих зауваг. Щасти! Натхнення ВАМ! 
